Про важке становище у сфері освіти в Україні, і, зокрема, шкільної освіти нині говориться багато. Освітяни, політики, журналісти, чиновники, науковці вказують на проблеми освіти та шукають шляхи їх подолання. А проблем дійсно багато. Це і величезна відірваність шкільної освіти від професійної орієнтації, в ширшому значенні – взагалі від потреб життя у всіх його проявах, чи то матеріальному, чи духовному.

Це і надзвичайно низький престиж праці шкільного вчителя (а точніше – його відсутність), і саме за роки незалежності України статус шкільного вчителя якось непомітно став означати людину, яка живе на межі бідності, і до того ж абсолютно нездатна отримувати достойні прибутки. Це і хронічне протиборство між двома вітчизняними освітніми парадигмами – гуманітарною та політехнічною, тоді як обидві є досить консервативними і спрямовані лише на нагромадження вже готових знань, на запам’ятовування, а не на розвиток мислення. Це відсутність цілеспрямованого, продуманого реформування шкільної освіти з боку найвищих посадовців. Це, зрештою, радянський підхід до патріотичного виховання.
Не вдаючись до докладного аналізу всього розмаїття проблем в освітній сфері, спробуємо коротко окреслити сучасну модель української шкільної освіти, а потому описати альтернативні моделі, застосування яких може змінити ситуацію на краще.

Модель шкільної освіти в Україні на сьогодні являє собою майже не трансформовану модель «класичної» шкільної освіти, сформованої у XVII-XIX ст. Я. А. Коменським, Й. Г. Песталоцці, А. Дістервегом та іншими педагогами. Її суть – сім’я не може забезпечити дитину потрібними знаннями, всі люди рівні від народження, у досить ранньому віці їх можна і потрібно включити у технологічно виважену і чітку освітню систему, засновану на єдино правильній методиці. Оскільки навколишній світ є повністю детермінованим, тобто його можна пояснити і описати, дитину можна «вписати» у цей світ, надавши їй у готовому вигляді конкретно-практичні знання: читання, письмо, рахунок, історія як розповідь про героїчні досягнення народу та окремих людей.

Ця система у повній мірі відповідала потребам індустріального суспільства, оскільки відкидала феодальні станові привілеї, закликала до праці, утверджувала просвітницьку ідею всемогутності людського розуму, розглядала школу як своєрідну «майстерню», де вчитель, поважаючи учнів, готує їх до адекватної участі у масово-індустріальному суспільстві.
Але сучасні умови вимагають появу нової, вільної, творчої і високоморальної особистості, здатної вирішувати найрізноманітніші, часто нестандартні інтелектуальні та етичні завдання. Тому не дивно, що можемо спостерігати появу нових систем освіти, чи то освітніх шкіл, які намагаються, кожна на свій лад, подолати протиріччя між дійсністю та педагогічною наукою.

 

«Школа життєтворчості». Сформувалась близько сторіччя тому. Основна ідея: допомогти учню здійснити у своєму індивідуальному житті власний проект, життєву програму, складену за таким алгоритмом, який веде до достойної життєвої позиції, реалізації сформованого творчого, етичного і культурного потенціалу. Таким чином, маємо стратегію творчої адаптації, котра є досить-таки перспективною для особистості, яка формується. А проте така особистість здатна сформувати власну «життєтворчу модель», лише сприйнявши «модель вчителя», оскільки через власну незрілість ще не може формувати життєву позицію самостійно. А це, в свою чергу, висуває до педагога – адепта такої школи дуже високі вимоги – по суті, він повинен бути універсалом, наділеним великим інтелектуальним, етичним і культурним потенціалом. Більше того, швидка динаміка сучасних соціальних процесів вимагає постійного оновлення «життєвих моделей», інакше вони можуть переродитися у поведінкові стереотипи.

 

Таким чином, масова підготовка таких вчителів у сучасній Україні неможлива, тим більше в умовах домінування «класичної» системи, яка орієнтована на «середнього педагога» і жорстко відсікає «занадто талановитих» вчителів, або ж таких, що погано володіють методикою. Втілення принципів «школи життєтворчості», відтак, можливе лише у елітарних навчальних закладах закритого типу, де відносини між вчителем та учнем базуються на принципах співробітництва та діалогу, сам же вчитель підготовлений до своєї діяльності також у подібних закладах.

 

«Вальдорфська педагогіка». Засновник – Р. Штайнер. Її завдання практично співпадає з завданням «школи життєтворчості» – розкрити індивідуальні таланти і зробити їх соціально значущими, а не готувати молоде покоління до проходження вже пройдених шляхів у науці та соціальному житті. Проте, на відміну від стратегії «життєтворчості» акцент робиться на духовній сфері. Основною функцією вчителя є виховання, головний мотив діяльності – любов до дитини. Подібна високогуманітарна установка є надзвичайно важливою для країн з досвідом жорсткого тоталітарного минулого, в тому числі й для України. У предметній сфері основне завдання «вальдорфської педагогіки» – ознайомлення учнів з різноманітними «репрезентативними моделями» мислення а також спектром різних наукових точок зору на ті чи інші явища і процеси, з метою уникнути догматизації мислення і повторення вже існуючих схем.

 

Ці установки також вимагають від вчителя широких знань і надзвичайно високої етики, що межує з подвижництвом. Знову ж таки, хоча в Україні вже існують школи подібного типу, у майбутньому не слід очікувати їх масового розповсюдження, оскільки таких педагогів наші учбові заклади також майже не готують (є лише рідкісні винятки). До того ж «вальдорфська педагогіка» принципово не орієнтує учнів на кар’єрне зростання, не переймається проблемами професійної орієнтації. А це значно знижує її соціальний рейтинг, оскільки у сучасному українському суспільстві домінують часто гіпертрофовані кар’єристські установки, гонитва за матеріальними благами.

 

«Школа цілісної людини». Засновник – С. Френе. Основна ідея – школа – це життєвий простір, і разом з тим місце набуття життєвого досвіду. Її мета – створення альтернативного світу, який компенсує відсутні у «суспільстві добробуту» відкрите спілкування, смисложиттєві орієнтації, безпосередність самовираження, почуття відповідальності і розуміння іншого. У той же час в подібній школі моделюються реальні життєві ситуації, що має на меті «ввести» учня в реальний світ, але вже з запасом духовності і вільного мислення. Відкритість спілкування між вчителем та учнями, спонтанність у виконанні тих чи інших завдань (як учнями, так і вчителями) слугує формуванню дійсно вільної творчої особистості.

 

Проте при всіх перевагах даного підходу його важко реалізувати в сучасній Україні, знову ж таки через утилітарне відношення як бюрократів від освіти, так і багатьох пересічних громадян до вільного розвитку особистості, взагалі до культури. Для більшості батьків важливо, щоб їх дитина по досягненню зрілості «закріпилася» у тому чи іншому закладі та мала фінансову незалежність, і крапка.

 

Як бачимо, на сьогодні існують досить ефективні моделі «альтернативної» шкільної освіти, проте в Україні вони не витримують конкуренції з боку консервативної основної моделі. Загальні ж тенденції соціального розвитку нашої держави такі, що мова йде не про перехід до високоорганізованого постіндустріального суспільства, а про консервацію всіх вад суспільства індустріального. За таких умов впровадження новітніх ідей та методик у сфері шкільної освіти можливе лише як застосування їх окремих елементів, та й то завдяки ентузіазму вкрай нечисленних педагогів-новаторів.

 

 

Сергій Гейко для НББ!

 

 

Читайте також: 

 

Українська освіта: "Ребята, рисуйте мелками, как настоящие художники!"