Давно відомо, що за часів незалежності будь-який аналіз ринку вітчизняних ЗМІ свідчить не на користь проукраїнській пресі. Йдеться як про мовне питання, так і про інші складники власне «українськості» – концепцію, державницьку позицію, редакційну політику, культурні й національні аспекти. Втім, «українська обгортка» ЗМІ починається саме з мови. За багатьма даними Держкомтелерадіо та Книжкової палати, співвідношення україномовної преси до російськомовної становить близько 30 % до 70 % відповідно. Зауважимо, що відомості  ці постійно змінюються, проте, на жаль, лише в бік зростання частки російськомовного продукту.

Слід також зазначити, що рідною мовою ЗМІ виходять переважно в регіонах. Щодо центральних видань, провідні з них і найбільш популярні («Дело», «Газета по-киевски», «Коммерсантъ-Украина», «Сегодня», «Факты», «Вечерние Вести», «Комсомольская правда», «Известия в Украине»…) друкують мовою східного сусіда. На противагу їм – поодинокі київські газети («Україна молода», «Газета по-українськи»), львівські «Високий замок» і «Експрес», двомовні «День» та «Дзеркало тижня». Та навіть ту ж «Газету по-українськи» економічна криза вже встигла добряче потріпати, ширилися чутки про її повне закриття. Наразі відомо, що видання функціонує в електронному варіанті.

Окремим царством у світі преси стоїть «Київський Медіа Холдинг» під керівництвом Казбека Бектурсунова, радника мера Черновецького. Сюди входять, хоч україномовні, та концептуально бездарні «Хрещатик» і «Вечірній Київ», провідна мета яких – співати оди міському голові й висвітлювати усі заходи за участі «вождя». Тут про «українськість» йдеться хіба що формально.

 

Щодо комерційних видань, то на масу російськомовних ділових і суспільно-політичних тижневиків («Корреспондент», «Эксперт», «Фокус», «Профиль», «Власть денег», «Компаньон», «2000», «Деньги.ua», «ИнвестГазета», «Комментарии») маємо двомовні «Контракти» й «Главред» і один справді якісний і конкурентноспроможний «Український тиждень» під керівництвом Юрія Макарова. В чому ж річ? Питання українізації преси обурює патріотів з одного боку, але є риторичним для видавців. Схоже на те, що україномовна преса – нерентабельна. Так, причиною закриття журналу «Новинар» його видавець, Джед Санден, власник холдингу «KP Media», називає малий попит на україномовні видання в Україні. Про це він заявив газеті «КоммерсантЪ» наприкінці минулого року. Звісно, багато можна говорити про якість видання, про те, що мовне питання – примітивне, не варте обговорення, і продукт будь-якою мовою може бути як успішним, так і програшним. Але чому ж все-таки видавці не наважуються друкувати україномовні ЗМІ?! Адже факти очевидні: кількість української преси мізерна! І навіть журналістові чи редакторові без досконалого знання російської дорога в хорошу редакцію прибуткового видання закрита! Очевидно, якщо питання мови для видавців не принципове (власники більшості медіа – взагалі не українці – Ренат Ахмєтов, Джед Санден, Вадим Рабіновіч, Олександр Роднянський, Борис Фуксман), то й проблеми самих українців у цих ЗМІ будуть висвітлені з позиції старшого брата чи стороннього спостерігача. Простіше, воно їм не болить.

Не секрет, що економічна криза вдарила в першу чергу саме по україномовному друкованому продукту. Видавнича практика довела, що суспільно-політичні видання українською (незалежно від якості й цінності інформації) поступаються місцем російськомовним (йдеться не про західні регіони). Як доказ – вищезгадані «Новинар» і «Газета по-українськи». Зі спеціалізованою пресою складніше. Потреба в україномовному жіночому глянці, до прикладу, ніби є. Та чи не єдині в своїй царині «Пані» й «Вона» (все того ж «KP Media») закрили. На форумах в Інтернеті навіть зустрічаються обурливі коментарі передплатниць, що оплатили журнали на рік уперед, а тут – на тобі. Проте ринок диктує свої правила. І що не роби, і як не бийся головою об стіну, навіть найбільш патріотично налаштований видавець (а їх одиниці) не ризикне за обставин сьогодення випустити україномовний продукт. А де гарантії, що його купуватимуть? Дійсно, преса не є товаром першої необхідності, а україномовна преса в нас – узагалі продукт для «гурманів». За цих обставин вихід бачиться лише один – рішучі дії з боку держави. Так, було би складно перевести всі ЗМІ на українську в адміністративному порядку (як це пропонує «бютівець» Юрій Гнаткевич в проекті закону «Про державну мову й мови національних меншин», зареєстрованому в березні цього року). Особливо обурюються такій перспективі видавці жіночого глянцю «Бурда-Україна» («Отдохни», «Лиза», «Playboy» та ін.), пояснюючи це тим, що попит на їхні видання українською буде незначним. Та, якщо чесно, хіба у кожного з нас не лежить «Oops!», «MINI» чи інший «гламурний» журнал на полиці?! Незалежно від того, якою мовою нам було би зручніше його читати, ми купуємо те, що є. Ми, україномовні читачі, на терені власної держави майже позбавлені змоги купити українську пресу! Ми просто до цього звикли, але можна звикнути й до іншого – як і до перекладу фільмів у кінотеатрах. Адже якщо так триватиме далі, «українська обгортка» ЗМІ стане остаточно нерентабельною. Або влада залишиться лояльною до російського видавничого продукту, і українське, логічно, в умовах такої «справедливої» конкуренції просто щезне з полиць. Або урядовці затвердять закони на користь українських ЗМІ (пільгова система оподаткування, примусова українізація і т. д.), і це дасть останнім хоч якийсь шанс вижити на ринку. Важливо зрозуміти, що мова йде про рівні права існування преси. Адже видавець – бізнесмен, а не меценат, і буде заробляти на тому, на чому заробити легше. А ми з вами як споживачі хочемо отримати той інформаційний продукт, який, опріч реклами і замовних статей, містить небайдужість і професіоналізм його творців.

 

 

 

Тала Пруткова для НББ!