Шкільна освіта в сучасній Українській державі… Асоціації, які виникають після прочитання цих слів, не дуже-то й приємні. Більш ніж скромні вчительські заробітки (мінімальна заробітна плата для працівників бюджетної сфери складає з початку кризи лише 545 гривень, і збільшується тільки з урахуванням індексу інфляції). Постійні безсистемні спроби реформування освіти з метою «підтягування» до потреб життя (за вісімнадцять років незалежності України змінилося щонайменше чотири засадні концепції української шкільної освіти : «деідеологізація», «демократизація», «гуманізація», «гуманітаризація»).

Невизначені стосунки між державною та приватною шкільною освітою. Труднощі із формуванням «патріотичної складової» на уроках літератури та історії. (Дослідники зазначають, що натуралістичне зображення жахіть голодомору, яке зараз домінує у шкільних підручниках з української літератури, здатне скоріше сформувати «комплекс розтерзаної жертви», аніж утвердити нескореність народу перед тими чи іншими соціальними катаклізмами чи принаймні розкрити механізм знищення «неугодних» тоталітарною владою. «Державницька ідея», покладена в основу вітчизняної історії, ніби викреслює 640 років «бездержавного» життя України: від польської навали на Галичину у середині XIV ст. і аж до проголошення незалежності 1991 р., замість того, щоб показати ті чи інші досягнення українців, хай навіть і «вплетені» в рамки чужої історії).

 

Та найбільший сум огортає, коли дізнаєшся про наслідки українізації школи. Так-так, тієї самої українізації, шквалом-розгулом якої лякають нас як російські політики, так і вітчизняні апологети дружби з найбільшою державою світу. Тієї українізації, про яку бадьоро рапортують чиновники Міністерства освіти і науки як про великий поступ у справі відродження української культури. Для прикладу розглянемо ситуацію у такому «двомовному» регіоні, як Донеччина. Суха мова статистики свідчить: у 1932 р. на Донеччині функціонувало 79% українських шкіл у кількості 1769, у 1989 р. залишилось аж …8,7% (переважно сільських «малокомплекток»), у яких навчалося 2,3% учнів. На початок 2008 р. у Донецькій області було 30,74% українських шкіл у кількості 340, де навчалося 34,6% учнів. Ще 52,26% шкіл у кількості 578 були з українською та російською мовами викладання. У самому Донецьку українською навчалися близько 21% учнів, у Маріуполі – менш, ніж 20%… Як бачимо, «буря українізації» виявилась скоріше легким подихом вітерця.

 

Якщо ж відійти від сухих цифр і спробувати осягнути реальний стан справ, дійсність виявиться ще менш привабливою. За межами школи величезна кількість учнів вживає не українську і навіть не російську, а близький до російської своєрідний сленг. Українське шкільне мовне середовище існує ніби в дисонансі з соціокультурним мовним простором Донеччини. Сім’я? Заводські робітники та шахтарі, які тяжко працюють, з ностальгією згадують радянські часи, а у всіх своїх теперішніх негараздах звинувачують українську владу. ЗМІ? Навіть за статистикою, з 990 періодичних видань Донеччини українською виходить лише 18, телерадіоефір використовує до 45% української мови, і, відповідно, до 55% – російської. Але ж україномовними є переважно офіційні телепередачі, тоді як серед культурних та розважальних, цікавих школярам, беззастережно панує російська.

 

Більше того, змістом російськомовних передач чи публікацій іноді буває груба, цинічна критика Української держави як… тоталітарної, що нав’язує Донеччині чужинецькі галицькі цінності, та ще й плекає ворожі братній Росії наміри… І про яку повагу до мови цієї держави можна тоді говорити? До речі, ряд українських громадських організацій саме на ЗМІ Донеччини покладають відповідальність за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та свідоме спотворення офіційних культурницьких установок.

 

Залишається україномовна школа. На превеликий жаль, є багато свідчень очевидців, які зазначають, що якість її використання є в учительському середовищі досить-таки низькою. «Відкатали» з грубими помилками українською на уроці вчительки, а вже на перерві «виливають душу» російською. Такою ж, якщо не гіршою є ситуація і у більшості «двомовних» шкіл…

 

Та можливо, все це дійсно є наслідком «нав’язування» невластивої регіону мови? Але ж – значна частина Донеччини здавна була територією Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Пізніше українці побудували тут багато сіл, про що й досі свідчать назви Очеретине, Добропілля, Золотий Колодязь, Вишневе, Старомлинівка, Комишуваха, Черкаське, які оминула хвиля перейменувань на «Ленінські», «Дзержинські», «Шахтарські»…І лише у кінці XIX ст.. внаслідок розвитку в краї промисловості (шахти та металургія) сюди з різних регіонів імперії почали напливати заробітчани та переселенці. «Друга хвиля» подібних переселень припала на 40-60-ті роки. Саме тоді нищівного удару зазнала в краї українська мова, оскільки у «плавильному котлі» нового соціокультурного середовища російська домінувала і як мова міжнаціонального спілкування, і, що найважливіше, як мова спершу трудових колективів заводів та шахт (оскільки російською була мова насланого з РРФСР «начальства»), а дещо пізніше – і як мова тісно пов’язаної з «заводською» міської та районної адміністрації. Важкі ж умови праці людей, постійні стреси, складна криміногенна обстановка – ці явища, властиві не тільки вітчизняному промисловому краю, але й багатьом подібним регіонам Європи (німецький Рур, польська Сілезія, чеські Судети), призводили до того, що особистість ніби «перемелювалась», її ціннісно-культурні установки спрощувались і нівелювались, залишались лише базисні – самозбереження, матеріальне забезпечення і продовження роду. Особистість ставала «космополітом», її мова спрощувалась і водночас поступово змінювалась на мову адміністрації, тобто на сленгово-російську. Люди, за влучним виразом Бориса Грінченка, «пошахтьорилися». І саме місцева адміністрація, за радянських часів нищачи в краї українство та насаджуючи псевдоцінності (стаханівський рух, соціалістичні змагання) сьогодні чинить шалений опір українізації через свій дрімучий консерватизм, який у найменших спробах відновлення української мови бачить замах на її світогляд, на звичний спосіб життя, що як був, так і залишився радянським. Не маючи змоги прямо і відкрито заборонити українську мову, вона підняла на щит ідею «двомовності», штампуючи на сесіях місцевих Рад постанови про статус російської як другої державної. Нібито у владних кабінетах краю ще з початку 70-х не панує російська…

 

Можливо, кращою є ситуація, приміром, на Кіровоградщині? Область, у якій знаходиться географічний центр України (смт Добровеличківка), може похвалитись принаймні статистикою: на початок 2008 р. з 588 шкіл області українськими були 561, тобто 95,4%, у них навчалося близько 95 тис. учнів. Отже, українізація школи на Кіровоградщині перемогла? Нібито так, але прискіпливі дослідники стверджують: на перервах, під час ігор та розваг більше половини школярів Кіровограда користуються російською…У селах області ситуація кардинально інша, там є проблеми хіба що з якістю, чи точніше, з чистотою української мови, а от сам Кіровоград… Місцеві журналісти сумно жартують, що він чимось нагадує Львів часів Австро-Угорської імперії, який тоді називали «польським островом серед українського моря». І хоч не було у Кіровограді «плавильного котла націй», подібного донецькому, і немає у області політичних сил, що затято відстоюють російську, але так уже повелося, що вихідці з навколишніх сіл, які «робили кар’єру» в обласному центрі, якнайшвидше намагалися змінити свою суржиково-українську на російську – щоб ніхто не колов очі «низьким» походженням. І вже давно міська адміністрація переходить потихеньку на українську, а у сім’ях кіровоградців домінує російська – як же, ми вже не сільські жителі, наш статус вищий. Діти таких батьків завдяки школі володіють обома мовами, але ж переходять на українську в кращому випадку у відповідь на українське слово….Подібна ситуація характерна й для другого за величиною міста області – Олександрії, яка до того ж є значним, як для Кіровоградщини, промисловим центром, і тому ніби в мініатюрі повторює долю Донецького краю. За подібних обставин вже й не дивують рекламні плакати під час заходів, організованих для школярів: «Ребята! Сегодня для вас – самое вкусное мороженое!», або ж «Рисуйте мелками, как настоящие художники!»…

 

Відтак, боротьба за українську школу, яка не тільки вчить українською, а й популяризує українську, триває як на Сході, так і в центрі України. Нечисленні вчителі-ентузіасти власними силами намагаються перейти формальні межі українізації школи, влаштовуючи україномовні позакласні заходи, відчайдушно пропагуючи красу української пісні, українського театру, української дитячої книги. Чи вистачить їх зусиль для реального, а не формального відродження українського духу?

 

 

Сергій Гейко для НББ!