Її  величність мода. Це вона диктує нам, як одягатись, що читати, що слухати і що дивитись. Кінематограф не є виключенням з правил, бо потрапивши під вплив тої ж таки моди, ми купуємо квиток в кінотеатр і в очікуванні нових, незвичайних вражень йдемо дивитись черговий модний фільм: нехай голівудський блокбастер, філософську корейську драму чи французькі короткометражки. А от чи має право існування мода на українське кіно?

Відвідування  кінотеатрів давно стали для столичної молоді чимось на кшталт обов’язкового атрибуту суботнього чи недільного вечора — адже у Києві це модно, престижно, і навіть не надто дорого, як на рівень середніх київських заробітків. І не важливо те, що майже в кожного жителя великих українських міст вдома є DVD-програвач, який дає змогу в домашніх комфортабельних умовах переглядати всі новинки світового кінематографу, — людям все одно хочеться гострих відчуттів від якісно продемонстрованого кіно на великому екрані.

За  результатами опитування інтернет-видання  про культуру «Культурний Львів» на запитання «Ви хочете дивитися українське кіно?» опитані 48 людей різного віку відповіли так:

Отож, як бачимо, українці хочуть дивитись українське кіно, а надто – молоді українці, але єдиною умовою цього є якість продукту, за який глядач платить зі своєї кишені. В українському кінопрокаті щороку з’являється не більше двох українських картин, і хоч ці картини останнім часом стали краще рекламувати й анонсувати по радіо, в пресі та на телебаченні порівняно минулими роками, і як наслідок цього український глядач йде до кінотеатру, щоб подивитись національну стрічку, але зазвичай він залишається розчарованим. Відгуки, які найчастіше можна почути від глядача після перегляду українського фільму, це: «Примітивний сюжет» або «Дешево зроблено». Так у чому ж проблема українського фільму? 

 Проаналізувавши світову кіномоду можна зробити  висновок, що зараз глядача цікавить щось істинне, первинне й автентичне. Саме тому цьогорічним володарем Оскарів стала стрічка «Мільйонер з трущоб», саме тому такою популярністю у глядача користується корейський режисер Кім Кі Дук – нам цікаво зазирнути в інший світ, де живе інша нація з первинною культурою, зрозуміти особливості взаємовідносин людей і проблеми цієї культури. У стрічці «Мільйонер з трущоб» 2009 року режисер Денні Бойл зображає справжню, оголену Індію, без прикрас та гучних епітетів. Бідні індійські райони, безпритульні діти-жебраки, жорстокий злочинний світ і кохання, яке головні герої намагаються берегти на тлі всієї цієї несправедливості. Саме такий, раніше незвіданий світ зумів захопити і вразити не лише пересічного глядача, а й членів американської Кіноакадемії. У 2002 році китайська стрічка «Герой» також була визнана гідною нагороди Оскар як найкращий іноземний фільм року. Стрічка, сповнена барвистих хореографічних поєдинків на мечах, побудована на поєднанні первинно китайських елементів: каліграфії, музики, фехтування, філософських роздумів героїв про честь і справедливість. І саме ці традиційні для нації деталі роблять цю стрічку особливою і вирізняють її з-поміж інших.

Мода  починається тоді, коли з’являється  декілька нових імен у регіоні, де до цього кіно майже не було. Саме тоді вони починають тягнути за собою послідовників, інші національні картини. Коли таким чином виникає нова лінія, новий стиль, це – об’єктивна мода. Інколи вона штучна – з’явилася, наприклад, одна талановита кінострічка в Таїланді – і всі одразу починають вішати ярлики, мовляв, у таїландців що не фільм, то шедевр.

Традиційно  кіно концентрувалося у кількох точках – Голлівуд, Франція, Італія, Велика Британія, згодом доєдналася Скандинавія – Швеція, а потім Данія, Фінляндія, зараз і Норвегія, ну і поза сумнівом, авжеж – вітер зі Сходу.

Сербський режисер Емір Кустуріца свого  часу зробив кінопрорив, його сміливо  можна назвати законодавцем моди на невідоме до того часу сербське кіно. Кустуріца заробив свої нагороди на найпрестижніших кінофестивалях саме завдяки особливому національному стилю. Він сміливо знімає кіно про циган з їх бунтарським способом життя (фільм«Час циган» 1988 р. та «Чорна кішка, білий кіт» 1998 р.), торкається тематики війни на Балканах (стрічка «Андерграунд» 1995 р.) і з притаманним для нього гумором і оптимізмом відтворює Сербію, такою, яка вона є.

Важливим  аспектом подібних кінопроривів є система інститутів, які випускають майбутніх режисерів: не було б Акі та Мікі Каурісмякі у фінському кіно, якщо б не з’явився фінський кіноінститут, який почав просувати цих шалених фінських братів на всі фестивалі. В Україні, на жаль немає налагодженої системи заохочення молодих талантів до зйомки серйозного фестивального кіно, тож молодим режисерам доводиться самотужки знаходити кошти, економити при цьому на знімальній групі, а потім ще й власними зусиллями просувати свій фільм на фестиваль. А втім, як то кажуть, на одному таланті далеко не заїдеш.

Публіку більше не зацікавиш бездарною пародією на американський екшн.

Починаючи з 90-х років і до сьогодні в  українського глядача було достатньо  часу, щоб передивитись велику кількість  іноземних фільмів, а тепер порівнювати їх із вітчизняними. У 2006 році в кінопрокаті під гучним визначенням «перший український хорор» (фільм жаху) з’явилась стрічка Любомира Кобильчука «Штольня», яку кінокритики звинувачували у плагіаті на американський трилер «Яма» режисера Ніка Хенна, що вийшов у 2001 році. За 40 років до цього, у 1967 році «Мосфільм» випустив стрічку «Вій» за повістю Гоголя, і цей фільм можна з упевненістю назвати першим радянським хорором. Найцікавіше у цій історії – якраз національне коріння: священик, відьма, упирі, вурдалаки, народні вірування – це ті яскраві акценти, які роблять фільм особливим і національним. Саме до збереження цього національного ядра і варто прагнути Україні, та найскладніше завдання – зробити такий національний продукт цікавим і конкурентоспроможним.

За  останні десять років та ж Росія досягла чудових результатів: державна підтримка кіновиробництва, налагоджена система кінопрокату –  все це дало хороші плоди: розвитку російського кінопрокату можна лише позаздрити і повчитись, хоча якість від цього часто страждає і там. Багато російських авторів намагаються наслідувати американську манеру створення кіно, і, як результат, у багатьох російських стрічках можна натрапити на цитати з того чи іншого американського фільму. Прикро, адже Росія, як і Україна має потужний національний потенціал із високою культурою та історією. Мова йде не про те, щоб знімати винятково історичні фільми і національні костюми, а про те, щоб зберегти непідробний національний колорит, зробити його візитною карткою держави і таким чином впевнено заявити про своє існування у світовій кіноіндустрії.

За  останні декілька років приємно вразив український анімаційний фільм «Йшов трамвай № 9» – це дебютна робота молодого режисера-аніматора Степана Коваля, який у 2003 році отримав «Срібного ведмедя» на 53-му берлінському кінофестивалі Берлінале. Ця пластилінова анімація показує один день в українському трамваї, з усіма його кумедними ситуаціями і колоритними персонажами, які анітрішечки не відрізняються від реальних людей у реальному міському транспорті. Не дарма режисер перед розробкою стрічки не один день їздив у трамваї, слідкував за пасажирами, за щоденними прикрими ситуаціями, щоб згодом зліпити їх із пластиліну у своїй роботі. Саме завдяки таким уважно прописаним героям і ситуаціям цю яскраву, колоритну замальовку високо оцінили критики, митці і звичайні глядачі. 

 

Більшість стрічок, які дивляться українські глядачі демонструються переважно по телевізору, а не в кіно, адже вітчизняним телеканалам вигідніше годувати невибагливого глядача російським «милом», або купленими іноземними фільмами, аніж турбуватись про національну кіноіндустрію. Проблема полягає в тому, що навіть якщо у прокат виходить фільм «made in Ukraine» то побачити його глядач може здебільшого або у кінотеатрі, або на фестивалі, і то лише за тієї умови, що цей фільм буде прорекламований і глядач дізнається про його існування. От і постає ситуація, коли людина, що може практично не бувати у кінотеатрі сміливо дозволяє собі стверджувати: «Немає в Україні кіно, не бачив я його». Часто українські прем’єри залишаються відомими лише тим, хто безпосередньо пов’язаний з індустрією кіно. На жаль, без допомоги та співпраці із ЗМІ, популяризувати вже існуюче українське кіно неможливо. Українські стрічки повинні бачити не лише кінокритики, але й звичайні домогосподарки. Проте телеканали також потрібно зацікавити у тому, щоб вони показували українське кіно, а для цього необхідні відповідні законодавчі заходи.

На  сьогодні є велетенська кількість  ініціаторів та молодих ентузіастів, котрі влаштовують некомерційні кінофестивалі для того, аби популяризувати українське нове короткометражне кіно, є українські режисери, актори та оператори, інколи є навіть гроші, немає лише чіткої роботи, організованості та певних програм у владній верхівці, безпосередньо в Міністерстві культури та туризму України. Адже у нас без вказівок зверху ніхто не звик працювати. А самотужки режисерам шукати кошти, збирати знімальну групу, акторів та ще й власноруч популяризувати своє кіно – нереально, тому що цим вже мають займатися інші люди. Найбільш прикро, що серед чиновників багато абсолютно байдужих людей, котрим усе одно, чи знімуть той або інший фільм, і чи будуть взагалі якісь зміни в кінематографі. Їм зручніше, коли їх ніхто не чіпає. Вони отримують високу зарплату, незалежно від того, скільки картин знято і чи знято взагалі.

Проте, не зважаючи на байдужість навіть тих людей які в питанні українського кіно мали б виступати ініціаторами та активістами, мода на українське кіно беззаперечно настане, необхідні лише ґрунтовно продумані законодавчі заходи і час. Адже Україні лише 17 років, і це чудовий вік для того, щоб розкрити свій багатий потенціал і гучно заявити світу про свої яскраві таланти. Бо життя коротке, а мистецтво вічне!  

 

Наталя Блищик для НББ! 

 

Читайте також: 

Українське кіно очима експертів  

Українська культура на експорт: «геноцид» кіно  

Кіно по-українськи, по-польськи, по-російськи: досвід кіновиробництва сусідів 

Українське кіно. Вчора. Сьогодні. Завтра.

Геннадій Кофман: „Наших документалістів в Світі знають краще, ніж в самій Україні!”