Турківський район, розташований на південному заході Львівської області, вважається центром Бойківщини – території поселення бойків. Крім Турківщини, бойки населяють інші райони Середніх Українських Карпат: Сколівський, частини Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівщини, Болехівський, Долинський і частину Рожнятівського району Івано-Франківської області, Воловецький та частини Міжгірського та Великоберезнянського районів Закарпаття.

Бойки вирізняються особливим діалектом, звичаями, стилем архітектури. За найбільш поширеною версією, бойки є нащадками давнього слов’янського племені білих хорватів, яких приєднав до Київської Русі Володимир Великий. За іншими гіпотезами, бойки походять від скіфських племен, які прибули на територію верхів’їв Дністра чи від войовничих кельтів-боїв. Чи є бойки українцями? Безперечно. Про це свідчить хоча б велика кількість вихідців із краю, які брали участь у визвольних змаганнях за незалежність усієї України. З бойків походять відомі українські вчені, письменники та політичні діячі, такі як Іван Франко, Юрій Дрогобич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Августин Волошин, багато провідних діячів ОУН-УПА. Бойківські коріння є і в Тараса Шевченка.

Віддаленість і важкодоступність Турківського району, територія якого розташована на висоті 500-1400 метрів над рівнем моря, сповільнювала прихід цивілізації, а отже тут найдовше збереглися старовинні бойківські обряди, звичаї й архітектурні споруди. Історія деяких сіл починається ще за часів Київської Русі, а більшість населених пунктів району було засновано в ХV – ХVІ ст. У ті часи землі теперішньої Турківщини були покриті густими лісами, в яких водилася велика кількість звірів, що відображено в назвах багатьох сіл району, таких як Хащів, Багнувате, Мохнате, Лосинець, Боберка, Зубриця чи Вовче – село, біля якого починається Дністер. Ліс і досі є головним багатством району, яке визначає добробут багатьох людей – починаючи від лісорубів і працівників лісопилок до майстрів різьби по дереву, котрі виробляють дивовижної краси меблі, дерев’яні скульптури, предмети побуту і навіть ікони. У лісах росте велика кількість грибів і ягід: чорниць, суниць, малини, ожини, а про рекреаційне й естетичне значення лісу годі й говорити.

Цікава Турківщина і в історичному плані. Кажуть, що саме тут знайшов свій вічний спочинок легендарний вождь гунів Аттіла, поховання якого начебто є біля села Риків, в урочищі Ватажчина (місцевість Гробище). На території району знайдено залишки військових городищ і сторожових поселень періоду Київської і Галицько-Волинської держав. Тут відбулись перші бої Українських Січових Стрільців, а на околиці села Свидник підрозділи УПА вперше прийняли присягу на вірність Україні.

Гостей Турківщини, які прибувають сюди переважно з обласного центру трасою Львів-Ужгород, зустрічає курортне містечко Розлуч. Це один з найбільших гірськолижних центрів області. Крім того, село відоме своїми мінеральними водами трьох типів: залізистою водою, содовою водою джерела «Сльози кохання», яка лікує хвороби шлунку, гідрокарбонатнохлоридною водою «Розлуцька красуня», яка допомагає при захворюваннях печінки та нирок. За Розлучем розташоване село Явора, яке вперше згадується у літописах ще в 1298-му році. Через близькість до райцентру та красу околиць, саме Явору, точніше велику галявину над селом («Співоче поле») вибрали для проведення Бойківських фестин, які проходять раз на чотири роки, починаючи з 1992-го. На фестини з’їжджаються бойки з усього світу, відбуваються виступи бойківських музичних колективів, змагання, конкурс «Красуня Бойківщини» та інші акції. Спустившись мальовничим серпантином («Вісьміркою») над рікою Стрий, за кілька хвилин потрапляємо в районний центр – місто Турку, населення якого – трохи більше 7300 чоловік. Свою назву місто найімовірніше дістало від биків-турів, які водились у навколишніх лісах. Поселення на цьому місці існувало ще в IX столітті, а перша письмова згадка про місто датується 1431-м роком. Скоріш за все, Турка була заснована в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття, коли Лев Галицький приєднав до свого князівства територію теперішньої Турківщини і для захисту кордонів заснував села Явора, Ільник, Комарники та Висоцьке. Архітектурні пам’ятки Турки: старовинна площа Ринок, церкви св. Миколая (1700), Успення Пресвятої Богородиці (1750) і Перенесення мощей св. Миколая (1776). Однак, набагато більше цікавого чекає на мандрівників у селах району.

З Турки починається кілька туристичних маршрутів, чи не найцікавіший з яких веде до гори Пікуй (1408 м) – найвищої вершини Львівської області. Довжина цього маршруту – 78 км, з них більше 30 – пішки. З Турки залізницею потрібно дістатись до села Сянки – найвисокогірнішого в районі (890 м над рівнем моря), де знаходиться витік річки Сян, про яку співається в нашому гімні. Під час проведення у 1946-му році кордону між СРСР і Польщею, який пройшов по ріці, жителів лівобережної частини села вигнали з місць проживання, а їх будинки і храми були спалені поляками. Від повного знищення села для встановлення прикордонної зони його врятувала лише велика кількість робіт, пов’язаних з перенесенням залізничної станції. На станції і нині чергують прикордонники і можуть у будь-кого з пасажирів електрички попросити документи і затримати з метою встановлення особи у випадку їх відсутності, тож тим, хто прямує сюди, варто взяти із собою принаймні паспорт. Із Сянок потрібно йти в напрямку Ужоцького перевалу на межі Львівської і Закарпатської областей. На шляху, біля автомобільної дороги, розташована могила Українських Січових Стрільців на місці їх першого бою з російськими військами у вересні 1914 року. Неподалік починається добре маркований маршрут, який проходить по Вододільному хребту, що розділяє води Балтійського і Чорного морів. Через деякий час стежка спускається у Карпатське – одне з найбільш віддалених сіл, де ще збереглося багато хатин під солом’яними стріхами, у тому числі три курні хати. На жаль, більшість з них використовується під стайні або залишені напризволяще і поступово руйнуються. Перейшовши через гору, потрапляємо в сусіднє село Либохора, що славиться своїми величезними свинями, які часто гуляють, де їм заманеться. Із Либохори потрібно піднятись на хребет Буковецька полонина, який веде до гори Пікуй. Маркована стежка пролягає через вершини Жулявка (1226 м), Великий Верх (1309 м), Кандаг (1303 м) і перевал Руський путь (1217 м), на місці якого встановлено хрест. Руський (або Старий) путь – прадавній торговий шлях, відомий з часів неоліту. Руським він названий тому, що ним ходили «на угри» древньоруські князі. За переказами, найбільш улюбленим з них серед місцевих жителів був князь Данило, на честь якого нібито назвали Даничин потік.

З хребта, з одного боку якого схили круті, а з іншого – пологі, в хорошу погоду видно чудові краєвиди Закарпаття, Сколівських Бескид і Турківської Верховини. Та найкраща панорама відкривається, напевне, із самої вершини. Схили гори вкриті буковими лісами з багатьма рідкісними рослинами, для охорони яких створено заказник площею 711 га. Щодо назви гори, то вона очевидно походить від гострої форми вершини («піки»). За іншою версією, Пікуй отримав свою назву від язичницького бога Піколя.

З вершини можна спуститись до села Гусного (Верхнє Гусине), звідки повернутись автобусом до Турки. З Гусного можна також дістатись до сусідніх сіл Матків і Верхнє Висоцьке, де збереглися, відповідно, багатоярусна дерев’яна церква XVIII ст. (кандидат на внесення до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) та мурована церква, частину якої ймовірно було збудовано ще в 1212-му році, що робить її найдавнішою церквою Галичини. Старовинними дерев’яними церквами, побудованими без використання жодного цвяха, може похвалитися чи не кожне село Турківщини. Найвідоміші з них – церква св. Михаїла (1663-го року) в селі Ісаї, долішня церква в селі Вовче (1680), церква XVIII ст. у селі Верхнє тощо. Цікаві хрести на старих церквах і дзвіницях. Вони вирізняються великою кількістю елементів, найбільш поширені з яких – чашечки лілій, хвилясті прутики – проміння, «Сонце правди» на верхівці хрестів чи квадрати або ромби, які символізують чотири земні стихії, чотири Євангеліє і чотирьох євангелістів. Цікаво, що в підніжжі більшості старих хрестів зображено півмісяць. За різними даними, він символізує якір –  символ надії, вищість християнства над мусульманством або підкорення усіх невірних. А на думку місцевого краєзнавця Петра Зборовського, півмісяць почали поміщати на хрести, щоб вберегти церкви від знищення татарами, адже це символ їх віри. Про унікальність церков і житлових споруд Турківщини свідчить хоча б той факт, що багато з них перенесено до Музею народної архітектури і побуту у Львові (Шевченківський гай), де район представлено чи не найширше з усіх.

Як бачимо, Турківщина володіє значним туристичним, рекреаційним і лісозаготівельним потенціалом. На жаль, район має і ряд проблем, найбільші з яких – повсюдна засміченість, поганий стан доріг, майже повна відсутність їх до деяких віддалених від райцентру сіл, неконтрольована вирубка лісу, алкоголізм серед місцевих мешканців. Куди б не пішов – всюди чути звуки бензопилки, які болем віддають у серці. Так, наприклад, хлопець, якого я зустрів у одному із сіл, хвалився, що сам вивіз сорок машин деревини. Лісник пробував протестувати, то його прив’язали до дерева і побили, після чого він став «спокійний». От і стоять вздовж древнього Руського путі поодинокі сухі стовбури – сумні свідки бездумного поводження з довколишнім середовищем. Дерева вирубують навіть на схилах біля рік: в результаті район щорічно потерпає від повеней, які часто підмивають хати і призводять до людських жертв. Така незаконна вирубка лісу зазвичай покривається місцевими урядовцями, котрі, до того ж, розпродують заповідну землю під приватні ділянки.

Взагалі Турківщина має всі умови для перетворення на туристичну Мекку, але для цього потрібно змінити спосіб мислення, задуматися над можливістю зеленого туризму, розпочати насаджувати, а не тільки вирубувати дерева… Майбутнє району, як і всієї України залежить від нас, їх мешканців.

Павло Кузик для НББ!

знімки автора

Читайте також: 

Кизилкум – червона пустеля

Подорож до цивілізації майя