Неквапний підйом по драбині, кілька ударів кувалдою – і кам’яний Ілліч напроти Бессарабського ринку являє себе киянам у досить-таки неестетичному, чи, будемо казати прямо, у скаліченому вигляді… Не будемо давати оцінку діям молодих хлопців. Не будемо хоча б тому, що зробити це не так уже й просто. Дивлячись на ситуацію з різних точок зору, у їх діях можна побачити як прояв патріотизму, так і розпалювання політичного протистояння. Краще спробуємо осмислити ситуацію в цілому – які пам’ятники політичним діячам маємо в Україні на вісімнадцятому році незалежності? Як прощалися з символами тоталітаризму у країнах Європи?

Для початку спробуємо відповісти на запитання – а що, власне, являє собою пам’ятник тому чи іншому історичному діячеві з соціокультурної точки зору? Нібито все просто – його функція – закріпити у суспільній пам’яті образ видатної людини з тим, щоб повсякчас нагадувати і про її визначні вчинки (які апріорі повинні бути відомими нащадкам, більше того – оцінюватись не лише як позитивні, але і як визначні для долі всього народу та держави, цінність яких зберігає свою значущість і для сучасників, і для наступних поколінь). Власне, пам’ятник як символ саме історичний – зовсім не красива метафора, адже в самій своїй суті він (на відміну, від, скажімо, газетних публікацій про того ж таки видатного сучасника) – певною мірою позачасове утворення, оскільки може проіснувати набагато довше, ніж триває людське життя. Відтак, скульптури створюють також історичну пам’ять, більше того, пам’ятники видатним сучасникам, які в тій чи іншій мірі пов’язали свою долю з політичною діяльністю – не лише трансляція ідей та цінностей, які видатна особа утверджувала своїми діями, а й «віртуальна» реконструкція історичної епохи, точніше – того соціокультурного простору, який змінив видатний політик, досягнувши певних суспільно-значущих цілей.

Так, Богдан Хмельницький у подібній інтерпретації – не лише успішний борець за вільну козацько-селянську Україну, а й уособлення цієї держави, яка постала завдяки його діям. Володимир Великий – не тільки вправний воїн, державний діяч та дипломат, а й втілення початку християнської епохи в Україні.

На жаль, історія України багата на героїчні, суспільно корисні, але невдалі спроби суспільно-політичних перетворень. У цьому випадку історичні діячі крім цінностей та ідей символізують саме спробу позитивних змін, героїчну боротьбу за ідеали. Яскраві приклади – Мазепа, Орлик, певною мірою Шевченко, а також діячі доби УНР – Грушевський, Винниченко, Петлюра. Та і в цьому випадку роль таких історичних фігур (а відтак – і пам’ятників їм) незаперечна як важлива складова історичної пам’яті.

Але чи ж тільки ідейно-історичною, «часовою» є роль пам’ятників?

Як цілком матеріальний архітектурний об’єкт пам’ятник – це також важлива складова організації простору. Він завжди є частиною міського ландшафту, а отже, попри всю свою історичність, є цілком сучасним творінням. Можна навіть вдатись до такого парадоксального вислову – пам’ятник – це вічно жива і вічно молода минувшина. Можливо, саме тому так любили скульптури собі та своїм попередникам різні вожді і тирани? Адже вони не лише надзвичайно ефектно стверджували їхню владу, культ особи, а й символізували «вічність», позачасовість самого деспота чи принаймні його політичного режиму.

Втім, кардинальні суспільні перетворення, що ведуть за собою зміну ідеологічних орієнтирів, змінюють і суспільне відношення до пам’ятників. Як правило, різкий крах авторитарного режиму веде до стихійного знищення народом найбільш яскравих його атрибутів, і чи не в першу чергу пам’ятників «вождям». Частіше ж це знищення легітимізує нова політична еліта, тож демонтаж пам’ятників відбувається поступово, внаслідок виконання відповідних законодавчих актів (що, втім, не рятує їх від «загибелі»). Іноді, щоправда, статуї «виживають» завдяки перенесенню у запасники краєзнавчих музеїв або ж у відповідні «заповідники минулого».

Нерідко режим помирає повільно, внаслідок поступової політичної ерозії і розмивання його ідеалів (що іноді підсилюється «революцією згори» – поступовими змінами політичного курсу та ідеології правлячою елітою з метою запобігти революційному вибуху «знизу»). Один з наслідків – через роки чи десятиліття пам’ятники ідеологічним лідерам колишньої епохи вже аж ніяк не є «вічно молодою минувшиною». Уникнувши знищення завдяки еволюційному переходу до нових реалій, вони ніби «мертвіють» і перетворюються на нікому не відомих ідолів, позаяк діяння колишніх вождів, їх ідеологія та цінності з тих чи інших причин суспільством вже давно відкинуті.

Чи не те ж саме трапилося з пам’ятниками вождю світового пролетаріату та іншим політичним діячам раннього СРСР? Добре відомо, що започаткована незабутнім Іллічем спроба побудувати на одній шостій земного суходолу комунізм обернулася величезним суспільним розколом, чисельними людськими жертвами, а потому ще й привела до найкривавішої в історії людства диктатури Сталіна. Власне, започаткований «вождем усіх трудящих» тоталітарний лад у СРСР був настільки одіозним, що врешті навіть лідери країни на чолі з Горбачовим зважились на реформи, які не мали майже нічого спільного з ленінськими ідеями. Відтак сьогодні маємо, зокрема, незалежну Україну. Її лідери будують не знати який суспільний лад, але вже аж ніяк не намагаються «усуспільнити» (тобто одержавити) весь приватний сектор, фізично знищувати опозицію, встановити жорстку цензуру в ЗМІ та готуватись до великої війни з «капіталістичними» державами.

Звичайно, вожді сучасної КПУ в один голос стверджують, що саме завдяки Леніну вдалося здійснити на Україні технічну модернізацію, тобто перейти від аграрного суспільства до індустріального, подолати відчуження широких мас від досягнень науки та культури, яке було характерним для Російської імперії. На це можна відповісти – ці суспільні потреби почали вирішуватись ще до революції, і не скільки завдяки «вождям», скільки завдяки щоденній праці тисяч ентузіастів. Вожді ж лише «осідлали» цей процес, до того ж, не відчуваючи критики з боку опозиції, часто ощасливлювали людей такими методами, від знання подробиць яких стає моторошно.

Ще один штрих – ставлення Ілліча до українського національного відродження. На початку громадянської війни він бачив в Україні лише «хлібний, цукровий, вугільний плацдарм для перенесення революції у Європу» – не більше й не менше. І лише зіткнувшись з затятою боротьбою українців за право самим визначати свою долю, і вже загнавши Україну в лабети «першої соціалістичної держави», змушений був «дати добро» на українізацію.

Тож навіщо незалежній Україні численні скульптурні Іллічі та їх ідейні однодумці – загадка. Власне, у листопаді 2008 р. Президент України видав Указ яким передбачається ліквідація символів тоталітарного режиму, який діє й нині. Слід наголосити – статуї «Іллічів», «Петровських» та іже з ними не обов’язково знищують, а іноді переносять у спеціально відведені місця – подалі від міських площ і бульварів чи сільських майданів. Ось тільки хитросплетіння українського законодавства дозволяють місцевим органам влади вирішувати це питання на власний розсуд, приховуючи, наприклад, своє небажання знести «вождів» намірами збереження «цінних» пам’яток мистецтва.

До речі, скільки ж їх – скульптурних уособлень раннього СРСР – залишилось нині в Україні? Як виявилось, точної цифри не знають навіть спеціалісти, адже далеко не всі такі пам’ятники занесені до реєстру Державної служби охорони культурної спадщини (а отже, як мистецькі витвори вони – ніщо). Втім, журналістка Радіо Свобода Мар’яна Драч, посилаючись на висновки комісії, яка працювала за дорученням Президента України, у травні 2008р. стверджувала, що на той час українські міста і села «прикрашали» 2018 «Леніних», 70 «Марксів» та 36 «Дзержинських». А є ж, хоч і у значно меншій кількості, і така «екзотика», як «Петровські», «Мануїльські» та навіть «Кіров» і «Крупська». Скільки таких скульптур залишилось після часткового демонтажу, здається, достеменно не знає ніхто. Можна припустити, що дуже і дуже багато…

Та якщо знесення пам’ятників минулого розцінювати як викреслення з пам’яті суспільства якої-не-якої історії, а також і як знищення витворів мистецтва відлитих сотнями з однакових форм, то може, принаймні зведення пам’ятників героям боротьби за незалежну Україну є достойною відповіддю ідеологічним «привидам минулого»? Не будемо перераховувати пам’ятники визначним особам національного визволення усіх часів. Спробуємо обчислити хоча б кількість скульптурних зображень лідерів УНР (правонаступницею якої є сучасна Україна) – Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка.

Дійсність, проте, є досить вражаючою. За майже вісімнадцять років незалежності України на її території відкрито один (до речі, єдиний у світі!) пам’ятник С. Петлюрі – 2001 р. у м.Рівне. М.Грушевському пощастило трохи більше. На сьогодні в Україні маємо дев’ять пам’ятників Голові Української Центральної Ради – у столиці Києві, обласних центрах Львові та Луцьку, на Івано-Франківщині (міста Долина і Коломия, с. Вербівці), у м. Борщів Тернопільської області, а також у містах Бар та Козятин (Вінниччина).

На жаль, жодної згадки про пам’ятники Володимирові Винниченку в Україні знайти не вдалося. Як не прикро, але видається, що таких пам’ятників просто не існує. Принаймні, у місті Кіровоград, де народився видатний письменник і політик, кілька років тому закладено лише камінь на місці, де має бути споруджено пам’ятник. Натомість міська влада спрямувала зусилля на зведення величної скульптури Олександра Пашутіна – дореволюційного мера, за головування якого у місті бурхливо розвивалася індустрія і торгівля. До речі, на головній площі Кіровограда з 1937 р. височіє пам’ятник С.Кірову – одному з поплічників Сталіна, який до всього ніколи не був у місті і ніяким чином з ним не пов'язаний…

Відповідаючи на питання, чи доцільно зносити пам’ятники комуністичного минулого, не зайвим буде оглянутись на досвід сусідніх країн. Так, у державах колишнього Варшавського блоку пам’ятники Леніну та іншим діячам СРСР були буквально зметені за кілька днів чи місяців під час «оксамитових революцій» 1989-1990 рр. Якщо не рахувати кількох «Леніних» на території колишньої НДР, то вцілів лише один «Ілліч» – у столиці Словаччини Братиславі. За деякими даними, пам’ятники кільком його соратникам потрапили в Угорщині у так званий Дім Терору – своєрідний музей тоталітарного минулого.

Трохи більш прихильною виявилась доля до скульптурних Іллічів у країнах Балтії. У Вільнюсі, Ризі, Таллінні ці пам’ятники були демонтовані у другій половині 1991р., проте у «глибинці» проіснували приблизно до кінця століття. На сьогодні ж ситуація є такою: у Латвії один скульптурний Ленін перевезений з м. Алуксне і тепер експонується на території колишньої ракетної бази у Зелтіні. У м. Цесис «Ілліч» після демонтажу потрапив до міського краєзнавчого музею. У квітні 2008 р. один такий пам’ятник повернувся до Риги – у двір приватного Музею Леніна (цей заклад не прославляє і не критикує Ілліча, а є скоріше рекламно-декоративним центром зберігання різноманітної атрибутики радянського періоду). Ще дві скульптури нібито вціліли після демонтажу у містах Вентспілс та Єкабпілс і зберігаються у підвалах місцевих комунальних підприємств. Нарешті, один пам’ятник Леніну (з м. Бауска) куплений приватним підприємцем нібито з метою створення «парку радянського минулого», і зараз зберігається у м. Курземе. Єдиний «Ілліч» Естонії стоїть на території замку-музею у м. Нарва, до нього навіть покладають квіти нечисленні апологети комунізму.

Як бачимо, у Східній Європі та країнах Балтії є приклади як цілковитого демонтажу, так і збереження (перенесення) пам’ятників тоталітарної доби. Власне, за великим рахунком, всі ці країни сприймали соціалістичний лад як радянську окупацію, вірогідно, саме тому майже всі пам’ятники комуністичним лідерам на цих теренах ми більше ніколи не побачимо. Натомість в Україні для людей старшого покоління ці скульптури – пам'ять про «героїчне минуле», яке творили вони самі, або їхні батьки. Відтак прийняттю зважених рішень про долю подібних пам’ятників повинні передувати об’єктивні висвітлення радянської доби сучасними істориками, публікації архівних матеріалів, «круглі столи», різноманітні конференції. Тоді суспільство зможе зробити неупереджені висновки і у той чи інший спосіб дійсно попрощатися з минулим.

Власне, подібним шляхом пішла, зокрема, Іспанія. У 90-х на її приклад любили посилатися прихильники комуністичної ідеї в Росії та в Україні. Мовляв, не дивлячись на відмову від авторитаризму каудильйо Франко, ніхто в Іспанії не ставить питання про знесення пам’ятників померлому у 1975 р. диктатору, адже шанують історію країни. Та варто було історикам та діячам культури докласти зусиль для зображення справжнього обличчя режиму – і сьогодні іспанці встановлюють пам’ятники політичним противникам генерала Франко (хоча теж далеко не всім), а єдина скульптура диктатора, яка ще залишилась, також підлягає демонтажу…

Знімка пам'ятника С. Петлюрі: www.poshuk-lviv.org.ua

Сергій Гейко для НББ!