 Франція. Долиною Лаведан, що в передгір’ях Піренеїв, на висоті близько 400 метрів над рівнем моря розкинулося невелике містечко Люрд. Ще якихось півтора століття тому убоге маловідоме містечко у віддаленій провінції, Люрд, тепер є другим за кількістю готелів містом Франції, яке кожного року приймає до 5 млн паломників. Це місто стало відомим світові у другій половині ХІХ століття: відтоді, як на його околицях з волі Божої сталося одне з найважливіших об’явлень Божої Матері за всі часи християнської історії.
 Прогулюючись містом від брами Архистратига Михаїла до Базиліки Вервиці – головного храму міста, – праворуч, на схилі можна побачити п’ять позолочених куполів, що виглядають з-поміж будинків та дерев. Це ніщо інше, як «клаптик України» посеред Франції – храм Успіння Пресвятої Богородиці Української Греко-католицької церкви. Подейкують, що після того, як українська громада отримала дозвіл на будівництво, і був збудований цей храм із позолоченими куполами, віруючим інших національностей перестали давати дозвіл на будівництво храмів. Напевно, це стало своєрідним проявом ревнощів, адже усі решта храмів у Люрді зовсім не такі пишні – лише хрест і корона на куполі Базиліки Вервиці є позолоченими.
Історія української церкви в Люрді бере свій початок від 1968 року, коли о. Василь Прийма – на той час настоятель парафії Тулузи, – відкрив у Базилиці Вервиці каплицю, обладнану в українському стилі. Ця каплиця виконувала функції церкви для українців до 1982 року, аж поки за кошти українських емігрантів не було побудовано храм Успіння Пресвятої Богородиці, освячений 28 серпня 1982 року. Архітектором даного проекту став Мирослав-Данило Німців, інтер’єр храму був розписаний під керівництвом професора Краківської академії красних мистецтв Є. Новосільського, іконостас є витвором рук Петра Холодного (молодшого) – сина відомого митця, міністра освіти часів УНР.
На подвір’ї храму ростуть високі пальми та величезні кущі квітів – все це разом виглядає, немов райський куточок. З одного боку храм з’єднаний з плебанією, в якій знаходяться адміністративні та господарські приміщення для настоятеля та обслуговуючого персоналу (всього до 10 осіб). Сама церква – невелика за розмірами, адже у великих площах немає потреби, оскільки в Люрді майже немає українців, окрім декількох сімей з околиць міста. Основними прихожанами церкви є прочани з України, що регулярно прибувають невеликими групами – від 10 до 40 осіб, а також українці з діаспори, яких завжди можна зустріти, перебуваючи в місті.
 Навпроти церкви є український готель Святої Родини, а поміж церквою і готелем пролягає вулиця України (rue de l’Ukraine) затверджена французьким урядом. Основними мешканцями цього готелю є прочани з України та діаспори, хоча представники інших національностей також часто зупиняються в ньому.
На окрему згадку заслуговує своєрідний символ пам’яті та пошани тим, хто в різні часи віддав своє життя за відродження Української Державності. Одразу при вході до храму, на стіні можна побачити меморіальну дошку, на якій українською та французькою мовами викарбовано: «Вічна Слава і Пам’ять полеглим Воїнам за Віру Христову і Волю України». Ця меморіальна дошка була встановлена у 1991 році за кошти Об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії. І все це – пам’ять і пошана до українських героїв у маленькому французькому містечку, де мешкає всього лише 14 тис. жителів.
Повертаючись із Люрду назад в Україну, я був сповнений гордості за свою країну, ім’я якої так органічно вписалося в історію одного з найбільших паломницьких центрів Європи. Разом з тим мене не полишала думка: невже Люрд більш український, ніж Херсон – місто в, якому я народився, місто, в якому й досі немає жодної меморіальної дошки на честь тих, хто жив та віддав життя в ім’я Української Соборності, місто, в якому руйнують українські церкви й забувають про національних героїв? Відповідь на це питання залежить від дій кожного з нас. Головне – не залишатися байдужим!
Аскольд Хоржевський для НББ!
|