Радянський Союз став першою державою у світі, яка героїзувала «стукача» і навіть поставила йому пам’ятник у своїй столиці. Деформація суспільної моралі – як наслідок глоріфікації доносу – лишилася ще одним «приємним» спадком «великого минулого». Горезвісне згадування Павліка Морозова і роль стукацтва у подальшому «червоному терорі» є проявом сутності тієї держави, що будувалася на власних нормах моралі і системі цінностей. На зорі свого існування керівництво визначило, що донос є невід’ємною частиною функціонування державного апарату:

11 березня  1921
(до ЦК РКП(б))
Лист ЦК РКП до всіх комуністі , що працюють в армії, який  зобов’язує їх  бути інформаторами особливих відділів , поширити на комуністів, працюючих в галузі транспорту. З протоколу №150 засідання організаційного бюро ЦК РКП(б) від  2.IX 1920 .¹

Вічна боротьба з «контрою», «ворогами народу» і «буржуазними елементами» передбачала заохочення до співпраці усіх верств населення і кожного окремого громадянина. Один із діячів російської еміграції в США, полковник радянської армії, порівнюючи дві каральні системи – жандармерію Російської імперії і радянське ЧК – писав, що навіть у першій було заборонено (згідно ст. 128) приймати доноси від дітей на батьків: «В СРСР такі доноси віталися органами НКВС, і самі донощики зводилися до «героїв»².

Каральні органи спеціально підшуковували та винагороджували сумлінних «працівників». Як пише у своїй книзі «Донос як основа суспільної моралі» Валерій Лебедєв, зазвичай доноси мали прагматичну націленість. Табірні стукачі отримували по 150 рублів в місяць (до грошової реформи 1947 року*), вільні – від 50 до 200 рублів (вже після реформи), в залежності від чину і посади «сексота». Разові стукачі теж завжди щось мали. Один – підвищення по службі, другі – закордонні поїздки, треті – квартиру, а то й все разом. Навіть в «єжовщину» донос мав свій дохід, іноді дуже великий: людина намагалася не втратити свободу або, більше того, виграти життя³ .

 

Цікавим прикладом є донос в’язня на прізвище Лась на ксьондзів начальнику Соловецької в’язниці від 30 серпня 1937 року, який за відсутністю фактів був примушений «висмоктувати звинувачення із пальця»:

«Громадянин старший майор! Всі ці  підлі гади-священики: Дземян, Кобець, Карпинський, Опольский, Ганський, Ковальський, Шишко, Туровський, Майдера від  розкоші  і жиру бісились і з тюремної камери  зробили  церкву...

До 1932 року  я знаходився разом  з  священиками  в Ярославському  політізоляторі — це  ціле  стадо  священників  вело  ворожу , провокаційну  роботу проти  тюремного начальства, влаштовувало  бунти  разом  з  іншими  в’язнями, били двері, вікна, кричали, що над ними знущаються  і  т. д. Займалися  нелегальною передачею  листів  на свободу. В Ярославському  ізоляторі  був  такий  в’язень  Колосков, який  мав  побачення  зі своєю  дружиною, і  священики  йому  передали лист , щоб він  його передав своїй дружині  на побаченні, але це в них не вийшло, тому що я про це швидко доніс начальнику ізолятора громадянину Федорину. 15 червня  1936 року  мене  з’єднали разом із священиками в одну  камеру в Савтіївському ізоляторі, де я багато новин  дізнався від них. Насамперед священики поділились зі мною враженнями із Соловків і Секирної. Розповіли  мені, що вони знаходились в жахливих  умовах  на Секирній, що там їх мучили голодом і холодом,  що вони загинули, якщо б про це не повідомили в посольство в Москві через своїх родичів і знайомих.
В камері знаходився Ковальський, якого  висвятили на священика  за  Радянської  влади. Він на свободі  не зумів  пройти науку з   теології  і  канонічні  права, вони його кожного  дня  вчили… так що майте на увазі, що вони в тюремній камері  не лише  робили  церкву, а  і  духовну семінарію. І  після всього цього вони виступають та доводять, що релігія в СРСР не має прав. Хіба це не провокація з їх сторони? Вони неодноразово підіймали питання перед завідуючим нашим корпусом Горячовим про порушення Конституції, про те, що в них відбирають молитовники, хрести, вервиці та інший непотріб, який вони ховають від обшуків, однак я завжди вказую громадянину Горячову місце, де все лежить.»⁴

 

Британський історик Симон Себаг Монтефіоре у свої монографії, присвяченої Сталіну, описував як вождь цінував і бавився доносами-записками. Часто від його настрою залежала людська доля – життя або смерть: «Сталін отримував задоволення, читаючи доноси і приймаючи згідно них рішення. Якщо обвинувачений йому не подобався, листи надсилалися до НКВС з припискою: «Розберіться!». Зазвичай  ці перевірки закінчувалися розстрілом нещасної жертви. Якщо  він не хотів поспішати з ліквідацією людини, то ховав донос у течку, і міг повернутися до неї за тиждень або за декілька років».⁵  

 

Велика трагедія полягає в тому, що подібна система створила «попит» в народі на доноси. У 1935 році студенти-лижники Саратовського інституту механізації сільського господарства ім. М.І. Калініна написали листа людині, чиїм іменем названий їхній виш. Спортсмени розповіли про лижний пробіг з Саратова до Москви – 850 км за 12 днів. А далі вони попросили у одного із керівників держави підтримки у благій діяльності:

«Подальший розвиток фізичного виховання молоді і здача норм на значок «Готов к Труду і оборонє» 2-го ступеня  гальмується через  майже повну  відсутність  у нас спортінвентаря, і, зокрема, - велосипедів. Ви, Михайле  Івановичу, є нашим шефом, і ми просимо Вас сприяти нам в придбанні 20 велосипедів для спортивних цілей. А ми, у свою чергу, зобов'язалися б, у відповідь на мерзотне вбивство покидьками троцькістсько-зінов'євської опозиції кращого більшовика – товариша КІРОВА і передчасну смерть В.В. КУЙБИШЕВА, - під керівництвом партії і нашого коханого, геніального вождя товариша СТАЛІНА, ще більше підсилити свою політичну пильність, якість навчання і підготовку молодих, здорових, життєрадісних і бадьорих будівників комунізму».⁶ 

 

Зазвичай наклепи робилися на невинних людей їхніми недоброзичливцями, що хотіли звести рахунки або помститися за якусь невдачу. Така доля настигла уродженця Херсону Валерія Мірошниченко, який вчився у Московському текстильному інституті. Жартівлива розмова з однокурсниками обернулася для нього важкими випробовуваннями. З листа В.А. Мірошниченка В.М. Молотову від 1936 року:

«… Якось в гуртожитку, де я проживав (на  Рочдельській вулиці, 24-а), зайшла розмова про італійсько-абіссінську війну; кожен із студентів був зайнятий чим-небудь: один креслив, інший – читав політекономію, третій – переглядав нові газети, четвертий ліпив щось з глини, і так далі .

- Ну, а ти ж за  кого, товариш Мірошниченко? – запитав, нарешті, один із студентів.

 

- За Італію чи  за Абіссінію?

 

- Мірошниченко, звичайно, за Італію, - відповів хтось інший.

 

- Ну, звичайно, товариші, - відповів я, сміючись. Ви ж знаєте, що я – «італієць», я навіть співаю  італійською  мовою.

 

Всі розсміялися. Після цього розмова припинилася. Проте абсолютно по-іншому віднісся до цього мій «товариш» (вибачте на слові) по факультету, Алєксєй Кузнєцов, що мав зі мною особисті рахунки і давно бажав помститися мені, – тепер трапилася нагода  – за втрату конспекту з політекономії (Кузнєцов вважав, що я втратив його). На інший день А. Кузнєцов зробив на мене донос-наклеп в учбову частину Інституту, що «Мірошниченко за Італію» але цього йому здалося мало, і він доніс в НКВД, що «Мірошниченко агітує за італійський фашизм».

 

Ну, судіть  самі, яка справа, мені, українцеві, до Італії та «італійського фашизму»?! Отже, машина запрацювала. Коли я пішов в комосередок Інституту і розповів в чому річ, то там лише розсміялися; розсміявся і секретар М.І. Калініна товариш Барабанів (Калініну я подав заяву). Проте цим справа не кінчилася. Що там наплів про мене Кузнєцов – я не знаю, але можу собі лише уявити,  якщо  26 квітня 1936 року до мене вночі в гуртожиток з'явився слідчий Бутирського ізолятора громадянин Подольський, і заявив мені, що я  арештований. Перерив всі мої речі, розкидав всі книги, зошити, ноти, малюнки і нічого не знайшов.

 

Але відступати вже було пізно, і він, Подольський, завіз мене на Луб'янку, з револьвером в руках почав мене ганяти з коридору в коридор, називав мене на «ти», матюкався, погрожував. Нарешті, вчинив «допит»..

 

- Ким був ваш батько?

 - Лікарем. Подільський йорзав на кріслі, нервував.

 - Брешеш! Твій батько був, напевно, з «охранкі»!

 - Дозвольте, я можу це довести документаль...  Договорити не дозволяв. Запитував знову.
 

- Де народився?

 

-  В місті Херсоні – УРСР.

 

- Де пережив прихід білих і що робив за влади білих? Служив в білих?

 

- Ні. Ні в білих, ні в червоних я не служив. Я вчився в цей час давав уроки.

 

- Брешеш, сволота! Ти, напевно, радів приходу білих!

 

.. Товариш Подольський написав:
"Мірошниченко, Валерій Артурович, колишній білий, звинувачується за ст. 58.10 (1) (всього-то навсього!) за агітацію на користь італійського фашизму". І, на довершення всього, кинув мене в брудну, смердючу кімнату, де протримав майже два місяці.⁷   

 

Ось таким чином вожді зробили стукацтво стандартом для людських стосунків, зуміли заразити хворобою наклепів мільйони людей. Більшовики, прагнучи побудувати «рай на землі», використовували при цьому технології пекла.

 

 

----

Примітки:

1. Архив КГБ СССР. Ф. 1. Оп. 4. № 82.

2. Вилен Люлечник. Жандармерия и ЧК. // Журнал «Вестник». - № 14(168). – 24 Июня. – 1997.

* Обмін старої готівки на нову у пропорції десять до одного.

3. Лебедев В. Донос как основа общественной морали.

4. Сергей Шевченко. «Уроки Cандармоха. “Коммунизм хорош только в книгах...”». // Газета "Кiевскiй ТелеграфЪ", №28. 2001

5. Монтефиоре Симон. Сталин: Двор красного монарха. – М.: Олма Медиа Групп, 2005. – С. 262.

6. РГАСПИ. Ф. 78. Оп. 1. Д. 549. Л. 110-111.

7. РГАСПИ. Ф. 82. Оп. 2. Д. 1453. Л. 52-54.

 

Микола Малуха для НББ!