Сьогодні, 18 листопада, активісти Громадського руху «Не будь байдужим!» відвідали  Головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів. Погодьтеся: назва установи довга і страшна. Однак вона зовсім не налякала волонтерів. Молоді люди завітали до чиновників зі скаргою на рекламні носії, виконані неукраїнською мовою. У великому будинку Управління кабінетів -  як насіння в гарбузі.

Кожен кабінет має своє призначення та табличку з регаліями: «начальник», «спеціаліст» тощо. Молода пані, що сидить у кріслі за столом, вітає нас теплими словами: «Вы к кому?». Пояснюємо, що маємо скаргу стосовно порушення мовного законодавства у сфері реклами, і хочемо цей документ зареєструвати. Отримуємо вказівку «ждать Пашу». Тим часом в кабінеті збирається тріо молодих дівчат-чиновниць, які обговорюють «робочі питання». За якихось двадцять хвилин на нас вдруге звертають увагу і радять «подняться на третий этаж».

 

На  третьому поверсі тиша. Ще за десять хвилин з'являється молодий чоловік, напевно, Паша. Так і є. Паші ми вдруге пояснюємо з чим прийшли. Коли чиновник чує про українську мову у рекламі, очі його набувають округлої кулеподібної форми, щелепа прямує донизу. Людина зніяковіло пояснює нам, що питаннями мови в рекламі споживчих товарів займається... Міністерство культури. Це дивно, адже панянки з першого поверху раніше радили нам звертатись до... Міністерства реклами. Після короткого правового лікбезу від юриста Руху, чиновник таки погоджується прийняти скаргу. Паша рахує декілька десятків сторінок фотододатків. Вже виходячи з кабінету, акцентуємо увагу держслужбовця на тому, що його колеги спілкувались з нами виключно російською мовою. Чиновник не розгубившись пояснює нам, що є «культура абщєнія». Тобто чиновник спілкується російською мовою, бо йому так зручно. А якщо громадянин на прийомі звертається до нього державною мовою - тоді можна перейти на державну. Пояснюємо Паші, що його колеги навіть на нашу українську вперто відповідали російською. Паша відводить удар: «Розумієте, якщо людина стара, і виросла у Радянському Союзі...». Я нахабно перебиваю співрозмовника і пояснюю, що всі співробітниці, з якими ми мали розмову, не мають і тридцяти років. Паша кидає останню фразу, яка може послужити за діагноз нашій держслужбі: «Ну, так це ж тільки буква закону...».
     

Павло Подобєд