Що все-таки означає це поняття – «автокефалія»? Термін походить від давньогрецьких слів: «авто» – сам, та «кефалос» – голова. Відтак, автокефалія - це статус православної церкви як незалежної і самостійної в управлінні частини так званої Вселенської Православної церкви, юрисдикція якої розповсюджується на окремий регіон або державу (як правило, незалежну). Отже, автокефальна церква ні адміністративно, ні ієрархічно, ні територіально не є частиною іншої православної церкви, а зберігає з ними лише символічний зв'язок.

Сьогодні у світі існує п'ятнадцять автокефальних церков, зокрема: Грецька, Кіпрська, Грузинська, Сербська, Румунська, Польська, Московська, Болгарська. Щодо українського православ’я, то його доля, як уже підкреслювалося, була невіддільною  від долі української державності. Відтак, з 1686 р. православна церква в Україні існувала лише як територіальне відгалуження Московської православної церкви. Але, з розвитком українства протягом ХІХ ст., серед мирян та найбільш близького до народу нижчого духовенства поступово зростає невдоволення «братньою» церковною опікою. Слід зауважити, що спочатку ідеалом прогресивних змін цих патріотів було лише впровадження в літургічне життя української мови та переклад на українську основних релігійних книг. Але позаяк навіть такі скромні наміри викликали з боку вищих церковних ієрархів звинувачення у сепаратизмі, ідеали українських «православних патріотів» зазнають змін і поступово стають більш радикальними. Фанатична консервативність російського духівництва стала лише черговим свідченням негнучкості й непоступливості російської влади в Україні. Подібні ж процеси відбувалися і у політичній сфері.

 

Відтак, майже не дивно, що Лютнева революція покликала до життя гасла демократизації та національного оновлення українського православ’я. Вже у квітні 1917 р. на Єпархіальному з’їзді духовенства і мирян у Києві було проголошено необхідність церковної автокефалії в Україні. Наслідком рішень різноманітних зібрань та з’їздів мирян і духовенства стало скликання у Києві Всеукраїнського церковного собору (перша сесія якого відбулась 20-го січня – 1-го лютого 1918 р.). Однак більшість вищих церковних ієрархів була налаштована промосковськи, до того ж - Собор був змушений тимчасово припинити свою роботу через більшовицький наступ на Київ. Підсумком його діяльності стала лише декларація намірів реформ українського православ’я «з дотриманням канонічних основ та збереженням релігійної єдності православної Росії».

 

Друга сесія Собору відбулась вже за гетьманського режиму. Наслідком її роботи стало рішення від 9 липня 1918 р. про «Тимчасове управління православною церквою в Україні на началах автономії». Небажаючи зовсім «відпустити» УПЦ, єпископи-москвофіли пішли на невеликий компроміс. Втім, автономія УПЦ обмежувалася місцевими справами: адміністративними, просвітницькими, господарськими, судовими. Право ж призначати місцевих єпископів залишилося за Москвою, а постанови Всеросійського Собору та розпорядження Патріарха МПЦ мали обов’язкову силу для української церкви. І хоча, як зазначає сучасний російський дослідник О.Марчуков, навіть такі половинчасті міри були значним кроком уперед у порівнянні з дореволюційною ситуацією, зрозуміло, що значна частина українських мирян та священнослужителів залишилась незадоволеною рішенням Собору. Нічого принципово нового не внесла у стан справ і його Третя сесія (30 жовтня – 12 листопада 1918 р.), до того ж, впровадити в життя рішення про автономію УПЦ було не так просто – влада в Україні перейшла до рук Директорії. Саме цей український уряд вдався до радикальних заходів у напрямку здобуття автокефалії УПЦ.

 

Тут слід зауважити, що посадовці Центральної Ради віднеслись до відродження церковного життя в Україні без належної уваги (вочевидь, через свої соціалістичні погляди). Урядовці ж Директорії зрозуміли величезну вагу церковного питання, виголосивши тезу: «не може бути незалежної держави з церковним центром за її межами». Відтак, 1 січня 1919 р. з’явився Закон Директорії «Про вище управління Українською Автокефальною Православною Соборною Церквою». За цим законом УПЦ ставилась в залежність від держави, тобто уряду УНР - Директорії. Держава брала на себе зобов’язання впроваджувати в життя ідеї автокефалії. (зокрема, шляхом призначення патріотично настроєних священників на відповідні адміністративні посади). Історики й до сьогодні сперечаються - якою мірою цей крок відображав реальні настрої мирян та духовенства, а наскільки – був суто політичним.

 

Історичні факти ж говорять наступне: реально втілити у життя цей закон Директорії не дозволило розгортання громадянської війни (навала «червоних» та «білих» військ на Україну), певні зміни регіонального церковного керівництва вдалося здійснити лише на території Поділля. Проте спроба здобуття автокефалії загалом виявилась ефективною – якщо політичний провід УНР та армія з листопада 1920 р. опинились в еміграції, то Українська Автокефальна Православна Церква зміцнилася і оформилася як організована сила вже на зайнятій більшовиками території України (УСРР). Саме цей факт свідчить про значну підтримку ідеї автокефалії «знизу». Майже до кінця 20-х рр. УАПЦ існувала в Україні як реальний фактор суспільного життя . У 1924 р. налічувалося більш ніж 2 тис. автокефальних парафій, що об’єднували понад 10 мільйонів віруючих. З радянською владою встановився певний компроміс, позаяк діяльність УАПЦ дещо «вписувалась» у політику українізації, до того ж комуністам був вигідний церковний розкол, адже МПЦ в Україні, хоч і втрачала вплив, але нікуди не зникла.

 

Згортання політики українізації, жорстокі репресії проти українства, в тому числі  - проти духовенства, що розпочались з кінця 20-х рр., призвели до фактичної ліквідації УАПЦ в межах УРСР. Так, тільки протягом 1930 р. масове закриття парафій УАПЦ з тавруванням «контрреволюційних націоналістичних релігійних об’єднань» призвело до того, що станом на кінець року їх залишилось близько 300, а до 1936 р. не лишилося жодної. Значна частина духівництва УАПЦ опинилась у тюрмах, таборах, або ж була розстріляна.

 

Тут слід зазначити, що на Західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі за Ризькою мирною угодою 1921 р., з 1924 р. також діяла українська православна церква  та ПАПЦ – Польська Автокефальна Православна Церква. Відносини між ПАПЦ та УАПЦ у 20-х рр. були далекими від приязних, позаяк кожна з церков була лояльною до свого уряду. Розгром УАПЦ в СРСР у 30-х та катастрофа польської державності у 1939 р. фактично «розв’язали руки» обом церквам – тепер вони могли співпрацювати без огляду на «свої» уряди. Відтак саме ПАПЦ стала плацдармом для відновлення автокефалії в Україні  в період німецької окупації. 24 грудня 1941 р. настоятель ПАПЦ митрополит Варшавський Діонісій призначив архієпископа Луцького Полікарпа Тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви в Україні, а також благословив архієпископам Полікарпу та Олександру висвячувати нових єпископів. 9-17 травня 1942 р. у Києві відбувся Архієрейський Собор Православної Автокефальної Церкви України, де було висвячено нових єпископів і прийнято рішення – до скликання Всеукраїнського Собору вважати митрополита Діонісія Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу. Таким чином, УАПЦ фактично відродилася в Україні, а канонічний зв'язок з митрополитом Діонісієм вважався тимчасовим.

 

Протягом 1943-1944 рр. радянські війська знову зайняли територію України. Знаючи з досвіду про ставлення радянської влади до української ієрархії, єпископат УАПЦ у кінці 1943 р. практично у повному складі відбув у еміграцію. Після розгрому Німеччини єпископи УАПЦ на чолі з Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу митрополитом Полікарпом (обраним у квітні 1944р. на Соборі єпископів УАПЦ у Варшаві) опинилися в різних кутках Заходу – від ФРН до США, Канади, Аргентини. Проте єпископат продовжував зберігати юрисдикційну єдність як УАПЦ в діаспорі. Її відновлення на теренах України відбулось лише у 1990 р., під час нової хвилі національного відродження (цьому сприяла активність останнього Місцеблюстителя – митрополита Мстислава).

 

Втім, якщо початок 90-х рр. приніс Україні омріяну політичну незалежність, то у православ’ї саме тоді і остаточно  зав’язався  вузол церковного протистояння. Поява у 1990 р. дієвого конкурента – УАПЦ – активізувала діяльність Українського екзархату Російської православної церкви. Він змінює назву на Українську Православну Церкву (УПЦ), незабаром отримує з Москви обмежену автономію. Але проголошення незалежності України гостро поставило питання про приведення статусу церкви у відповідність із статусом держави. У листопаді 1991 р. на Помісному Соборі УПЦ одноголосно приймається рішення про автокефалію УПЦ. І невдовзі, спираючись на його рішення, УПЦ звертається до Москви з проханням надання автокефалії. З таким же проханням до Московського патріарха звертається і Президент України Леонід Кравчук (розглядаючи автокефалію як необхідний елемент державності). Але Московський патріархат рішуче відмовив УПЦ у наданні самостійності.

 

У цих умовах, намагаючись усе ж здійснити консолідацію православ’я на автокефальних засадах, невдоволена рішенням Московського патріархату частина УПЦ та УАПЦ у червні 1992 р. проводить об’єднавчий собор. Так утворюється Українська Православна Церква Київського патріархату. Але цього об’єднання не визнала вся УАПЦ. Розкол поглибився у 1993 р., коли УАПЦ обрала Патріархом Димитрія, а УПЦ-МП – Володимира.

 

Відтак на сьогодні незалежна держава з однією з найбільших у світі кількістю православних вірян не має не лише самостійної, але і єдиної православної церкви. Статистично розкол виглядає так: на 1 січня 2009 р. релігійних громад УПЦ-МП мала 11539, УПЦ-КП – 4128, УАПЦ – 1184. Монастирів та ченців з черницями у підпорядкуванні УПЦ-МП було 177 та 4562, УПЦ-КП – 45 та 130, УАПЦ – 8 та 10; священнослужителів відповідно 9294, 2993 та 683. Навчальних закладів та періодичних видань УПЦ-МП мала 19 та 106, УПЦ-КП – 16 та 36, УАПЦ – 7 та 7.

 

До всього, як УАПЦ, так і УПЦ-КП не мають визнання у світовому православ’ї, оскільки наявність у них апостольського спадкоємства (а отже, і благодатність таїнств, що чиняться в їх юрисдикціях) ставляться під сумнів УПЦ-МП та канонічною частиною світового православ’я.

 

Спроби подолати розкол не припинялися протягом вісімнадцяти років української незалежності. Але всі вони виявилися невдалими через кілька причин. Одна з них – непоступливість вищої ієрархії МПЦ, тобто категоричне неприйняття ідеї автокефалії Православної церкви в Україні. Натомість для вирішення проблеми керівництво МПЦ пропонувало… відродження Галицької митрополії (куди, власне, й мали б увійти автокефальні церкви) з обов’язковою українською мовою у богослужінні. Чи варто говорити, що це могло лише поглибити розкол, надавши йому до того ж чіткого територіального розмежування.

 

Важливим кроком для подолання розколу могло б бути досягнення компромісу між УАПЦ та УПЦ-КП. У 2001-2005 рр. кілька разів між цими церквами проводилися переговори, підписувались домовленості про відсутність взаємних претензій та бажання об’єднатися. Однак, усі домовленості з часом ставали «клаптиками паперу» – нібито через небажання вищої ієрархії УАПЦ бачити на чолі об’єднаної церкви Патріарха Філарета.

 

Втім, останні події, тобто початок реального діалогу між УПЦ-КП та УПЦ-МП дають яскраве свідчення: пошук компромісу – справа цілком можлива! А якщо згадати свідчення митрополита Софронія (УПЦ-МП) стосовно того, що священослужителів УПЦ-МП по відношенню до питання автокефалії можна поділити на три групи: ті, хто за; ті, хто проти; а також ті, хто за автокефалію, але бояться сказати про це вголос (причому ця група найчисельніша), то можна сподіватися, принаймні, на реальний поворот справ на користь ідеї єдності та автокефалії православної церкви в Україні.