Складна проблема «православного вузла» в Україні (тобто розколу українського православ’я та спроб його подолати) викликає інтерес передусім саме через свою складність, але також і через необхідність шукати шляхи примирення та об’єднання.  Щоб зрозуміти, чого можна чекати від нашого недалекого майбутнього, доцільно не лише проаналізувати процес пошуку компромісів, а й глянути на проблему ширше. Тобто осмислити тенденції зовнішньополітичних орієнтацій найбільших українських церков, а також процеси їхньої внутрішньої консолідації (чи, навпаки, дезінтеграції) в недалекому минулому та сьогодні. Можливо, лише тоді стане зрозумілим, розв’язується чи затягується «український православний вузол»?

Українська  Православна Церква (Київського Патріархату). Від часу свого оформлення як незалежної української православної церкви її керівництво чітко проводить дві лінії розбудови церковної організації: 1) поширення впливу через будівництво нових храмів, монастирів, відкриття навчальних закладів, випуск власних друкованих матеріалів, загалом тісний контакт з вірянами; 2) переговори з Константинопольським Патріархатом щодо надання УПЦ (КП) статусу автокефалії.

А як бути з перемовинами з УПЦ (МП), невже лідери УПЦ (КП) свідомо зреклися спроб знайти примирення та визнання в Москві? Видається, що переговорний процес з цього питання дійсно зайшов у глухий кут, але аж ніяк не з вини керівництва УПЦ (КП), і тим паче Патріарха Філарета. Каменем спотикання стала непоступливість Москви, яка категорично відкидала можливість зберегти єдність через надання українській православній церкві автокефалії, натомість пропонуючи єпископату УПЦ (КП) «повернутися в лоно істинної церкви через покаяння»! І навіть більше: коли стало зрозуміло, що лідери УПЦ (КП) зовсім не думають «каятися», а, навпаки, стоять на своєму, тобто на позиціях автокефалії, Москва спершу позбавила сану Патріарха Філарета (1992), а пізніше взагалі піддала анафемі (1997).

Відтак, дипломатична діяльність очільників УПЦ (КП) сфокусувалася саме навколо визнання автокефалії з боку Константинополя. Відповідні прохання були надіслані до Константинопольського Патріархату від імені Помісних Соборів 1992 та 2001 рр. Але Константинополь, попри власну впевненість у праві на ексклюзивне надання автокефалії УПЦ (КП), не ризикнув піти назустріч Києву. Вочевидь, перш за все, через небажання серйозно зіпсувати стосунки з РПЦ, а також, як це не дивно, і з Сербською православною церквою, яка виступає твердим і непохитним союзником Москви в боротьбі з «розколами». Лояльність Константинополя до Москви потягнула за собою й іншу проблему – канонічного визнання УПЦ (КП). Адже визнаючи свою символічну єдність з РПЦ, Константинопольський патріархат також визнає легітимність дій її єпископату, а відтак, і анафему «розкольнику» Філарету! Тож стає цілком очевидним парадокс: навіть маючи бажання надати УПЦ (КП) автокефалію, Константинополь нібито не може цього зробити, позаяк за буквою закону УПЦ (КП) взагалі не існує як канонічна легітимна церковна структура!

Тому  позиція Константинополя відносно Києва на сьогодні є такою: підтримувати ідею автокефалії, але водночас відкладати її проголошення, доки УПЦ (КП) власними силами не досягне значних успіхів у діалозі з УПЦ (МП) (а фактично – з РПЦ).

Власне, у серпні 2009 р. діалог між УПЦ (КП) та УПЦ (МП) нарешті розпочався, але поки що мова йде лише про припинення взаємної критики. Видається, що успіх ідеї автокефалії залежить передусім від зміни орієнтацій всередині самої УПЦ (МП).

Українська  Православна Церква (Московського Патріархату). Про тенденції розвитку цієї церкви відомо не так уже й багато, оскільки в ній існує досить-таки суворий інформаційний контроль. Але все-таки деяка інформація іноді «виходить назовні», тож можна, принаймні, скласти уявлення про зміни «центрів тяжіння» в УПЦ (МП) за час існування незалежної Української держави.

Зберігаючи  вірність Москві, єпископат УПЦ (МП), подібно до єпископату УПЦ (КП) вдався до зміцнення церкви через розбудову храмів, навчальних закладів і випуск друкованих ЗМІ. Втративши на початку 90-х велику кількість храмів на Заході України (попри конфлікти довкола їхніх статусів, переважна більшість цих храмів відійшли у власність Української Греко-Католицької Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви цілком легітимно, бо дискутовані церкви збудували саме ці храми і володіли ними до Другої світової війни), лідери УПЦ (МП) доклали зусиль, щоб закріпити за собою стародавні храми сакрально-символічного значення на Сході, Півдні, та в Центрі України. Пізніше їхні зусилля були спрямовані на розбудову нових храмів саме на «втрачених» теренах, відтак вже нові храми УПЦ (МП) у великій кількості почали з’являтися на Прикарпатті та Закарпатті, на Волині й Поділлі. (До речі, єдиний на території Росії храм УПЦ (КП) був узятий штурмом російським спецназом у 1997 р., після проголошення анафеми Патріарху Філарету). Слід зауважити, що ці нові храми на Заході України часто мають вкрай скромну за чисельністю паству, але принаймні з погляду «географічної експансії» успіхи УПЦ (МП) безсумнівні – реванш і закріплення на території конкурентів.

А проте з плином часу, за свідченнями деяких священників УПЦ (МП), в її рядах також чути «розкол»: поступово зростає кількість прихильників ідеї автокефалії. Видається, що цю церкву не минула доля будь-якої напівавтономної організації чи території, що межує з «незалежниками»: усякий прояв критики (чи взагалі живої думки) метрополія розцінює як сепаратизм і посилює непотрібний дріб’язковий контроль, а то й вдається до репресій. У результаті навіть лояльні до метрополії окремі люди чи структури з часом стають її затятими опонентами, зрозумівши, що їхня лояльність нічим не винагороджується, навпаки, вони вічно перебувають під підозрою в симпатіях до «сепаратистів». Відтак, на сьогодні, за свідченням митрополита Софронія (УПЦ (МП)), більшість священнослужителів у цій церкві стоять на позиціях автокефалії, хоч далеко не всі насмілюються сказати про це вголос.

Острах  об’єднання з УПЦ (КП) на засадах автокефалії підігрівається також чутками про негайне зміщення після такого об’єднання тих священників, які не побажають перейти на українську мову в богослужінні. У цьому питанні настоятелів храмів УПЦ (МП) підтримують також зацікавлені в мовному питанні миряни. Але, видається, зважена і продумана позиція лідерів УПЦ (КП) може вплинути на вирішення й цієї проблеми.

Принаймні, про те, що початок діалогу можливий, свідчать переговори між цими церквами (серпень 2009 р.), які розпочались вперше по багатьох роках взаємної недовіри.

Українська  Автокефальна Православна  Церква. Ставши у 1990-1991 рр. надзвичайно вагомим чинником релігійного та суспільно-політичного життя в Україні, першою проголосивши необхідність єднання та автокефалії для українського православ’я, УАПЦ з часом не лише частково відмовилася від власної ідеології, а й поринула у внутрішні чвари. Сьогодні уже важко сказати, що саме раптово загальмувало об’єднавчий процес між УАПЦ та УПЦ (КП): чи то кардинальна зміна поглядів Патріарха Мстислава, який нібито під впливом дорадників у 1992 р. раптом відмовився від об’єднання з УПЦ (КП), чи то стара, як світ, проблема – розподіл високих посад. Але після того, як 1992 р. частина УАПЦ не підтримала об’єднання з УПЦ (КП) і пішла в самостійне плавання, проблем у неї менше не стало.

Так, у 1993-1996 рр. розгорнулося протистояння між новообраним Патріархом Димитрієм та керівником у справах Патріархії архієпископом Петром (останній намагався зберегти владу, яку отримав за сприяння покійного Патріарха Мстислава). Наслідком стала реєстрація в державних органах одразу двох різних Статутів УАПЦ, поданих кожним із ієрархів, через що церкву зареєстрували як нове релігійне утворення, а не як правонаступницю УАПЦ 1990 р. (а фактично – довоєнної УАПЦ).

Оскільки  переговори з УПЦ (КП), хоча й велися досить активно, не рушали з місця (під час цих зносин відбувались навіть такі дивні речі, як спроба об’єднання частини УАПЦ із структурами, що «відкололись» від УПЦ (КП)), вище керівництво УАПЦ також розпочало переговори з Константинополем щодо визнання їхньої церкви як канонічної та автокефальної. Але незалежна УАПЦ видалась Константинополю занадто слабкою, щоб вести з нею переговори на рівних. І навіть такий екзотичний план, як перехід під омофор Константинопольського патріархату через «вростання» УАПЦ в УПЦ США врешті-решт не спрацював з тих самих причин.

Але поки вище керівництво УАПЦ вело перемовини то з Києвом, то з Константинополем, до його єпископату почали «протоптувати доріжку» посланці від вищої ієрархії РПЦ. У 1995 р. єпископи Андрій та Мефодій, а також уже згадуваний архієпископ Петро самочинно розпочали переговори про об’єднання з УПЦ (МП), але швидко з’ясувалося, що українським єпископам потрібне символічне єднання за умов збереження автокефалії, що було для Москви абсолютно неприйнятним. А вже після смерті Патріарха Димитрія на початку 2000 р. переговори про альянс з Москвою відновились, більше того, стали досить інтенсивними (попри заповіт Патріарха, у якому той чітко висловився за альянс із Константинополем).

Але, вочевидь, зміна лідера та ситуація невизначеності спричинилися до нового внутрішнього розбрату в УАПЦ. Так, єпископ Львівський Андрій без огляду на позицію нового голови УАПЦ митрополита Мефодія на власний розсуд став домовлятися з Константинополем з приводу утворення представництва Константинопольського Патріархату при львівській ставропігійській братській Успенській парафії. Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор взагалі не визнав главою УАПЦ митрополита Мефодія, публічно заявляючи, що вважає своїм главою претендента на цю посаду митрополита УПЦ в США Костянтина (незважаючи на те, що митрополит Костянтин як єпископ іншої автокефальної церкви не може очолювати окрему автокефальну церкву). У 2003 р. його конфлікт з митрополитом Мефодієм зайшов так далеко, що архієпископ Ігор розірвав єдність з ним та його прихильниками (отримавши те ж у відповідь). Пізніше, у 2007 р. архієпископ Ігор проголосив створення на основі власної єпархії окремої церкви – Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої), розпочавши власні переговори з Константинополем.

Усі ці проблеми та суперечки і призвели до того, що на сьогодні єпископат УАПЦ зайняв вичікувальну позицію, ведучи неспішні перемовини і з Константинополем, і з Москвою.

Українська  Греко-Католицька Церква. Щасливо уникнувши конфліктів на початку 90-х (якщо не враховувати окремі суперечки з РПЦ через храми) і відродившись у нашій державі саме як українська церква, кілька років тому УГКЦ заявила про намір стати помісною церквою, що означає здобуття статусу Патріархату. Але ця ідея не знайшла підтримки у Ватикані. На думку вищих ієрархів УГКЦ, надмірна централізація, властива всій католицькій церкві в цілому, поки що заважає Риму прийняти справедливе рішення щодо зміни статусу УГКЦ. А така зміна необхідна, адже, за словами кардинала УГКЦ Любомира Гузара: «…Саме помісна церква є втіленням Христової церкви у даній місцевості чи культурній групі. Тоді вона, окрема і самобутня, у спілкуванні з іншими становить Вселенську церкву».

З іншого боку, Московський патріархат, дізнавшись про наміри українців, почав висловлювати Ватикану свої протести. Власне, відносини УГКЦ з РПЦ з початку 90-х були далекими від приязних. Москва дивилася на УГКЦ як на «чужаків», «латинян», які, з’явившись невідомо звідки, раптом відібрали у свою власність велику кількість храмів на Західній Україні. Відповідно, єпископат УГКЦ волів взагалі не контактувати з РПЦ, чи то УПЦ (МП). Відтак, стурбованість Москви була викликана передусім усвідомленням того факту, що зі здобуттям УГКЦ статусу патріархату їй назавжди доведеться розпрощатися з думкою про цілковите повернення «втрачених територій». І знову, подібно до небажання Константинополя конфліктувати з РПЦ через українську автокефалію, Ватикан цінує лояльні відносини з РПЦ вище, ніж прагнення українців.

Ця  непроста ситуація призвела до того, що частина єпископату УГКЦ засумнівалася в необхідності відстоювати ідею патріархату в несприятливих умовах. Але тверда позиція більшості вищих ієрархів, а також роз’яснення, що перехід до патріархату – крок до церковної єдності в Україні, а не навпаки, показують, що ця ідея є важливою як для єпископату, так і для пастви УГКЦ, а відтак, наміри втілити її в життя мирним, дипломатичним шляхом будуть тривати.

Сергій Гейко для НББ!