Колись Володимир Ленін висловився: «Вчення Маркса всесильне, тому що воно правильне». Надалі радянська пропаганда намагалася показати СРСР ідеальною державою. Кінематографом, літературою та іншими засобами прагнула викликати патріотизм і гордість за право жити у «побудованому раю на землі». Сьогодні прихильники «радянщини», чи то в Україні, чи то в Росії (яка апеляцією до спільного минулого бажає «інтегрувати» Україну до себе), коли заходить мова про ті часи, згадують політ Гагаріна в космос, перемоги в спорті, наукові відкриття, соціальний захист, безкоштовну освіту і дешеву ковбасу.

Але це викривлене, половинчасте уявлення про минуле. Потребує детального ознайомлення побут звичайних громадян, зокрема селян, рівень оплати праці (її справедливість, бо більшовики любили згадувати «несправедливий розподіл прибутку при буржуазному ладі») тощо.

І тут треба звернутися до історичних документів – спогадів, звернень громадян до влади, які малюють нам геть непривабливу картину. Ознайомившись із матеріалами, загал матиме повну уявлення про ту державу, яку примушують шанувати ідеологи «Великого Союзу».

Більшовики, прийшовши до влади, буцімто встановили «диктатуру пролетаріату» – державу робітників і для робітників (трудящих загалом). Проте побут пролетаріату відображає зовсім іншу картину. Лист тверського робітника Олексія Ільїна до редакції «Рабочей газеты» від 28.08.1928 розповідає про всі труднощі життя у пролетарському селі: «Щоб сходити до лазні, йти пішки треба годину: 4 верстви туди й 4 назад – це вам не жарти… А робітницям іще гірше. Аби щотижня вистукати білизну для сім’ї, треба плентатися таку саму відстань, бо пральня там же, де й лазня, – на «Пролетарці». І нерідко для прання білизни робітниці доводиться відпрошуватися з фабрики, або мінятися змінами, або ж прати в річці – брудній Тьмаці, забрудненій фабричними відходами… Такі начебто неважливі речі, як лазня-пральня, вкрай необхідні в селі, для наших господарників – дрібниці. Але ніхто не звертає уваги на наші прохання…»¹.

Але це не вся картина тогочасного життя. Особливий інтерес представляє рівень життя пересічного громадянина і, відповідно, його ставлення до соціалізму. У 1932 році відбувся  V Всесоюзний з’їзд інженерно-технічних робітників (25 листопада – 1 грудня), за результатам якого був підготовлений анонімний лист В.М. Молотову з претензіями до радянської влади: «… Маємо «добробут»: картопля, капуста, огірки стали розкішшю. У Москві, наприклад, картоплина коштує 50 копійок, немає таких місць у Союзі, де житнє борошно було б дешевше, ніж 50 крб за пуд. Москва – столиця «Соціалізму» - запруджена бідняками. На залізницях, на кожній найменшій станції: натовпи в лаптях, у рваних армяках. Жінки, діти, сім’ї – їдуть – куди? Сахаються, біжать від соціалізму десятки мільйонів здорових і здібних людей. Замість мирної творчої праці кудись їдуть, шукають кращого, шукають кутка, де немає соціалізму. В колгоспах працюють погано. Не бачать користі в праці. Тисячі прикладів щирої відданої праці, а в результаті голод. У поміщицьких садибах норма хліба – 3 фунти на робітника на день. Тепер усюди офіційно – 2 фунти. Колгоспники цього не отримують… Хліба немає,  мяса, масла немає, а за кордон пливуть ешелони, немає за що воювати капіталістам, колонізувати Росію, обдирати російських мужиків. За них для них успішно все зроблять більшовики»².

Якщо вже торкнулися питання про справедливість оплати, наступний документ буде особливо цікавим. Товариш Г. Красношенков, спостерігаючи у 33-му році, як відбувається покарання злочинців, не витримав і написав листа до редакції «Крестьянской газеты», вимагаючи зміни цієї системи: «Виявляється, на примусових роботах заробляють 180-200 і 300 крб. Один навіть хвалився, що протягом тижня заробив 100 крб. Отже, після відрахування на користь держави 25 % у нього залишиться цілком непоганий заробіток, що не б’є ні по кишені, ані по самолюбству. Крала людина колгоспне майно, рік пиячила, розоряла колгосп, а його на примусові роботи, де він заробляє не менше, ніж у колгоспі»³.

Більшовики, знаходячись свого часу в опозиції до царської влади, звинувачували останню в пригніченні податками «буржуазними елементами». Тобто «важко зітхнути мужику». Проте вже їхня система оподаткування не тільки не була кращою, а ще більше пригнічувала пересічних мешканців країни. На 1928/29 роки стаття 30 Положення про сільськогосподарський податок надавала право совнаркомам союзних республік вираховувати ставку податку, виходячи з суми доходу, що належала кожному їдцеві в господарстві⁴. Таким чином, податок з 30 рублів 85 копійок стрибав до 80 рублів 99 копійок за один рік – до 162,5% для однієї сім’ї через запровадження системи оподаткування по господарству.

Прагнення ВКП(б) викоренити «куркулів» через збільшення податкового ярма викликало бурхливі протести серед селян. Полікарп Чумак із селища Анастасьєвське, що на Кубані, у листі від 12 листопада 1928 року відкрито звинувачував М. Калініна у підриві села: «І ось, як тільки його господарство досягло нещасних 400 сот прибутку, йому вже накидають надбавку. Хіба не б’є по енергії й праці, хіба ці надбавки не загострюють його ставлення до радянської влади? Звичайно, загострюють. Замість подяки за працю йому дають надбавку. І часто доводиться чути, як селяни говорять: «Оце наша влада так робить, як ота свиня під дубом, що жолудів наїлась тай корні підривати стала»⁵.

Щодо пролетаріату, варто зазначити, що становище робітників було не набагато кращим. Під час розпалу індустріалізації СРСР робітничий клас буквально благав і молив керівників країни щось зробити з фактичним жебракуванням «провідної верстви» соціалізму.

Із листа анонімних авторів В.М. Молотову (датовано травнем 1931 року): «Товаришу МОЛОТОВ, справа стоїть із робітничим побутом в місті Зинов’ївці (нинішній Кіровоград – прим. авт.) на україні дуже погано, робітники ледь не влаштовують бійок. А чому? Тому що гроші (зарплату) не виплачують уже 2 місяці, харчування дуже погане. Годують кулішем із прусаками, хліба дають дуже мало, в ЦРК (Центральному робітничому кооперативі – прим. авт.) немає нічого, всі робітники ходять у дранті, одягу немає де купити, жирів уже більше року не бачимо. Зараз під гнів робітників, напевно, працює контрреволюція. Очікується страйк заводу «Червона зірка», де працюють 13000 робітників і живуть гірше за бідняків у давні часи. Вся робітнича молодь обурена таким життям. Почали розвиватись хуліганство, самовбивства й бандитизм. Словом, тягнуть з робітника останні соки. Ціни дуже подорожчали на всі продукти й самі дрібниці (наприклад, пачка тютюну – 7 копійок, щоб дістати її, потрібно дати 1 крб, побритися – 70 коп, 1 пуд картоплі – 20 крб,  1 пляшка олії – 8 крб, 1 пляшка гасу – 2-3 крб)… Між тим, усі партійці на державних посадах їдять в особливій їдальні при зачинених дверях із міліціонером. …Запевняємо, що 50-60 % робітничої молоді хворі на туберкульоз, розхитали своє здоров’я неймовірно»⁶.

У сусідньому Дніпропетровську – промисловому центрі Союзу ситуація була не краща:
«... Я зараз наведу приклад, чим користується робітник із лавки Ц.Р.К. на місячний пайок: цукру 1400 грам і риби сирої солоної 2000 грам і макаронів 500 грам – ось і все, що отримає робітник на місячний пайок. То як ви думаєте – чи можна так жити? Безумовно, ні. Міськрада знає. Укрзабез теж знає, але ніяких заходів не вживає. У Вас не виникає питання: чому мовчать робітники? На це я відповім просто, конкретно, що якщо якийсь робітник скаже про якийсь із цих дефектів, то йому пришиють тут і правий, і лівий ухил, і розклад, а ще краще – контрреволюцію; з цього Вам зрозуміло, чому мовчать…» (З листа робітників В.М. Молотову, 5 грудня 1931 року)⁷.

Щоби ліпше зрозуміти скрутність тих часів, варто взяти до уваги середній заробіток робітника й зіставити його з тодішніми цінами – виміряти справжню купівельну спроможність населення. Держслужбовець з Москви товариш Гусєв 7 липня 1933 року написав Луначарському листа, де розповів про свій тяжкий фінансовий стан:

«Позавчора в газетах писали про подорожчання в Америці: населенню, бачте, не до снаги купувати молоко, м'ясо, яйця, масло й цукор. А скажіть, поклавши руку на серце, чи до снаги робити такі закупи радслужбовцеві? Щоб не бути голослівним, візьму приклад із себе. Ось мій бюджет. Я отримую на місяць 200 крб. Витрати: місцевий податок – 5 крб, податок з прибутку – 6 крб, культурний податок – 8 крб, внесок у кооператив – 3 крб, внесок у профспілку – 4 крб 20 коп, вирахування за вийму – 25 крб, газета – 2 крб 50 коп, мило – 4 крб; квартира – 10 крб, освітлення й опалення – 10 крб. Всього 77 крб 70 коп.Чистої платні 122 крб 30 коп – як можна йти в комерційні магазини з такою сумою? Масло вершкове – 50 крб кіло, м'ясо – 15-20. Адже за цінами 1927-1928 я отримую в місяць усього-на-всього 6 крб на місяць, а на цих 123 крб 30 коп я повинен купити хліба на 10 крб й інших дрібниць – піде 23 крб. Залишається на харчування 100 крб. Картопля на 2 дні – 5 крб. Ось вам факти. Отже, я голодую,, постійно недоїдаю, а як може добре працювати напівголодна людина? Я ударник, але ніякого переважного забезпечення ударників ми не маємо, і єдиний привілей ударників – це акуратно відвідувати всі зібрання й не запізнюватись»⁸.

Щоб запобігти «антирадянським» правопорушенням, міграції населення – як результат невдалої політики більшовиків, – було введено паспортну систему в містах. Вона забезпечила адміністративне скорочення числа мешканців міст, яких постачали продуктами харчування централізовано. Для боротьби з міграцією з села створювались "загороджувальні кордони": селян не випускали з сіл. В умовах голоду заборонялось жебрацтво, а тих, хто став на цей шлях виживання, забирали до спецтаборів і відправляли у віддалені райони на тяжкі роботи. Постанова Раднаркому від 14 січня 1933 року затвердила «Інструкцію видачі паспортів», яка мала не тільки загальний розділ, а й таємний, що вказував, кому не можна видавати паспорти, кого не можна прописувати в режимних місцевостях. Режимними містами були Київ, Одеса, Севастополь, Дніпропетровськ, Москва, Харків, Мінськ, багато інших великих міст, а також міста й села в межах стокілометрової прикордонної смуги на заході СРСР. Таким чином, паспортна система з пропискою повністю відновлювала кріпацтво.

Коли нам сьогодні пропонують «радянську альтернативу», згадують ефективність тієї системи, маємо пам’ятати всі ці дані, коли в країні «середнім класом» вважалися фактичні жебраки, що задовольнялися мінімальними потребами – хліб на столі, поношений одяг і декілька квадратних метрів «жилплощаді».
Радянська система управління державою й організація суспільства виявила себе нежиттєздатною. Лише застосування каральної системи змогло частково виправити ситуацію.
Сучасна Україна тільки одужує від «більшовицького летаргічного сну». Зараз українці повинні не з чистого листа будувати конкурентоспроможну державу, а виправляти помилки минулого – проблеми соціально-економічного розвитку суспільства, негаразди в системі управління, налагодження функціонування різних гілок влади, секторів економіки тощо.
Отже, сьогодні перед українцями постав виклик – пошук ефективного шляху розвитку, а не повернення до катастрофічних прикладів з минулого.

Джерела:

 1. РГАСПИ. Ф. 610. Оп. 1. Д. 200. Л. 140-141.
 2. ГА РФ. Ф. Р-5446. Оп. 89. Д. 21. Л. 103-104.
 3. ГА РФ. Ф. Р-5446. Оп. 82. Д. 33. Л. 77-79.
 4. Известия. 1928. 22 апреля. С.4.
 5. РГАСПИ. Ф. 78. Оп. 1. Д. 308. Л. 123-124.
 6. ГА РФ. Ф. Р-5446. Оп. 89. Д. 17. Л. 22-24.
 7. ГА РФ. Ф. Р-5446. Оп. 89. Д. 20. Л. 1-2об.
 8. РГАСПИ. Ф. 142. Оп. 1. . 645. Л. 103.

Микола Малуха для НББ!