В рамках інформаційної кампанії Громадського руху «Не будь байдужим!» я, в якості волонтера, відвідував столичні школи і спілкувався з директорами. Під час кожної зустрічі я розповідав директорам, а часом і завучам, про Постанову КМУ № 1033 від 30 вересня 2009 року. Враження, отримані під час відвідин столичних шкіл з українською мовою ведення навчально-виховного процесу, підштовхнули мене до написання цієї статті.

Звісно, я й раніш не мав ілюзій відносно «українських шкіл». Оскільки сам я родом із Херсона і навчався в трьох загальноосвітніх навчальних закладах (всі вони були з українською мовою ведення навчально-виховного процесу), певне уявлення про нашу шкільну освіту вже сформував. Однак я таки сподівався, що в столиці України справи стоять значно краще, ніж на півдні.

Отже, перше моє враження – це школа № 1 міста Києва. Сам номер школи зобов’язує бути зразком для інших шкіл. Однак, уже на порозі охоронець зустрічає мене словами «Вы к каму? А что вам надо?». Пройшовши поверхами школи в пошуках учительської, зустрічаю педагогів у коридорі. Всі як один і між собою, і з учнями спілкуються російською мовою. Навіть завуч спершу заговорила до мене російською. У школі № 70 я знову зустрів російськомовного вчителя. Запитую в учнів, хто це, – відповідають: учителька українознавства.

Що стосується директорів, то від їхньої позиції залежить дуже багато. Класичний випадок: вітаєшся з директором – у відповідь російська мова. Розповідаєш про постанову, про конкурс тощо – у відповідь знову російська. «Да, мы знаем про Постановление, у нас все педагоги разговаривают на украинском языке», – чув я ледь не в кожному кабінеті. Російськомовні директори, котрі з педколективом та учнями розмовляють російською, – це скорше правило, ніж виняток для столичної школи. Таких прикладів хоч греблю гати: школи № 3, 7, 13, 23, 40, 101, 137, 139, 140, 149, 161, 164, 174, 175, 187, 325 школа-інтернат «Надія», школа-дитячий садок «Барви», школа-дитячий садок «Либідь».  Перелік можна як мінімум потроїти. Це лише директори. Я вже мовчу про школи, в яких російською розмовляють у робочий час, а часом і викладають учителі. І йдеться тут виключно про ті школи, які мають юридично визначений статус: «школа з українською мовою ведення навчально-виховного процесу». Хотів би я подивитися на школу з російською мовою ведення навчально-виховного процесу, де директор та вчителі спілкуються виключно українською і навіть із російськомовними співрозмовниками не переходять на російську.

Остаточно обурив мене випадок у школі № 97 ім. Олени Теліги. В холі школи висить портрет Теліги, поруч вивішені прапори України та ОУН. Натомість директор російськомовний, учителі всі як один говорять виключно російською, навіть відповідаючи на українську мову деяких учнів. Цікаво, чи хотіла б сама Олена Теліга навчатись у такій «українській школі»? «Апофігеєм українськості» стали відвідини школи-дитячого садочку «Берегиня». Там директор Левченко Оксана Станіславівна просто вигнала мене з піною на вустах: «Я сказала никого не пускать! Пошли …!». Що тут сказати? Справжня берегиня рідного слова, чуйний та люблячий педагог. Саме таких нам і бракує.

До слова сказати, закінчивши український загальноосвітній навчальний заклад, випускники часто змушені звертатись до послуг репетиторів з української мови, адже за довгі роки навчання вони майже не чули в школі державної мови. Така доля спіткала й мене. Десять років «української школи» не навчили мене української. Як батьки не прагнули і як не хотів того я сам – я так і не зміг опанувати української. «Українська школа» навчала мене математики, фізики, хімії, біології, іноземної мови, креслення, інформатики, фізкультури, економіки – виключно російською мовою. Звісно, всюди  висіли портрети Шевченка, а стіни прикрашали рядки з Гімну України. Довелося наймати репетитора й надолужувати втрачене. Коштувало це чималих грошей та зусиль. Однак це тема вже іншої розмови.

Павло Подобєд для НББ! 

Увага! Створено новий розділ сайту "Рідна "украинская школа"