Як відомо, Січове Стрілецтво в Західній Україні виникло на основі січового, сокільського й пластового руху, який об’єднав близько 135 тисяч галицьких та буковинських юнаків і дівчат. Від початку Першої світової війни Легіон Українських Січових Стрільців постав як військова частина в складі австрійської армії. І хоча австрійські військові та політики бачили в Легіоні УСС лише бойову частину, яка повинна діяти суто у фарватері боротьби наддунайської держави з Російською імперією, кожному свідомому українцеві Галичини та Буковини було зрозуміло: Легіон – це ядро національного державотворення на західних землях України.

Перипетії Першої світової війни привели до того, що, не витримавши її тягаря, Російська імперія розвалилась. У березні 1917 р. в Києві постає Українська Центральна Рада – спершу як представницький орган українських політичних партій та організацій. А вже восени Центральна Рада фактично перетворюється на український парламент, котрий 20 листопада 1917 р. проголошує утворення УНР, а 22 січня 1918 р. декларує її незалежність. Намагання ж молодої республіки вийти з війни, яку не вона почала, разом із необхідністю отримати військову допомогу для боротьби з більшовицькою навалою привели до підписання широко відомої мирної угоди у Брест-Литовську.

За її умовами на територію України для звільнення від більшовиків вводились німецькі та австрійські війська, в складі яких були й Українські Січові Стрільці. Та якщо для політиків УНР з появою на українських теренах німецько-австрійської армії постали нові проблеми, то для особового складу Легіону УСС похід на Велику Україну став найбільш легким та бажаним вирішенням складної дилеми. Адже до того, з другої половини 1917 р., коли набрала силу українізація колишньої російської царської армії у частинах Південно-Західного та Румунського фронтів, Січові Стрільці неждано-негадано опинилися у стані війни з єдинокровними братами-наддніпрянцями, хоча мріяли принести цьому краю визволення з імперського ярма.

Відтак, переходячи Збруч саме як друзі новопосталої української держави, майже не беручи участь у боях із більшовицькими частинами (не маючи змоги опиратися міцній австро-німецькій армії, бо та швидко втекла з Півдня України), і Центральний провід УСС, і рядові стрільці основною метою свого перебування на Великій Україні вважали культурницьку працю, тобто підняття рівня національної свідомості місцевих українців шляхом організації театрів, бібліотек, книгарень, видання газет. З такими романтичними настроями увійшли стрільці на початку березня 1918 р. до Кам’янця-Подільського, з ними ж після походу через Поділля, Одесу, Херсон, Нікополь, Олександрівськ у середині червня вступили до повітового міста Єлисаветграду – місця постійної дислокації (тепер обласний центр – місто Кіровоград). Розташувались також і в навколишніх селах: Грузькому, Масляниківці, Іваново-Благодатному, Соколівському.
Проте австрійське військове командування бачило роль УСС в українських справах дещо по-іншому. Адже якщо в українські міста німецько-австрійська армія принесла відносний спокій та порядок, то українське село отримало повернення поміщицької влади (яка підкріплювалась саме силою іноземного війська), а іноді зазнавало прямих реквізицій, що межували з грабунком. Відтак по Україні почались масові селянські повстання, військові ж дії німців та австрійців проти селян лише розпалювали протистояння. Епіцентр значного повстанського руху був неподалік від Єлисаветграда – на Звенигородщині. В самому Єлисаветградському повіті за кілька днів до прибуття стрілецьких частин було жорстоко придушено повстання в с. Каніж.

Відтак австрійська військова влада постановила використати слухняну та дисципліновану частину УСС для упокорення місцевих селян. Власне, за задумом австрійців, вже сама присутність галичан мала би впливати на місцевих селян дещо, так би мовити, заспокійливо – все-таки теж українці (і в цьому вони не помилились). А от у випадку збройних повстань УСС мали безоглядно виконати накази і розгромити «бунтівників». Насправді ж усі походи УСС Єлисаветградщиною супроти повстанців перетворювались на величні маніфестації – з військовими оркестрами та національними піснями. Звичайно, стрільці не могли цілком задовольнити вимоги місцевих селян і вирішити, приміром, земельні питання. Проте всі конфлікти вирішували шляхом переговорів, завжди рятували селян від військових судів, або ж, щоби пом’якшити ситуацію, допомагали їм на жнивах і навіть іноді доглядали селянську худобу. Справжнім же подвижництвом відносно як селян, такі і міських жителів була самовіддана праця стрілецьких лікарів, які рятували їх від “іспанки”.

У вільний же від таких походів час стрільці, як і планували, розгорнули інтенсивну культурно-освітню працю. Для міста, що на початку року пережило кількаденну вуличну боротьбу між місцевими есеро-більшовицькими загонами та частинами, вірними Центральній Раді (які не розсипались, як багато інших українізованих частин, а тримались аж до надходження звістки про підписання Брестської угоди), а потому зазнало грабунку та кривавого насильства від анархічних банд Марусі Никифорової, така поведінка гостей викликала подив і захоплення. А тому в короткий час завдяки співпраці галичан з місцевими патріотами були організовані читальні «Просвіти», народні школи, аматорські драматичні гуртки, недільні історичні курси.

Найбільше місцеві мешканці цінували у стрільцях їхню артистичність. Аматорські вистави влаштовували де могли: на майданах, у покинутих казармах, у стодолах. Із приїздом до Єлисаветграду талановитих галицьких акторів М. Бенцаля та І. Рубчака було організовано стрілецький театр, який ставив українську класику і мав, як зазначав очевидець, «успіх театральний і касовий все першорядний». До речі, жіночі ролі грали місцеві красуні, що також не могло не імпонувати публіці.

Проникнуті щирим духом українства, стрілецькі старшини вже невдовзі після приїзду на Єлисаветградщину відвідали хутір Надію, щоби поклонитися могилі видатного драматурга, корифея українського театру Івана Карпенка-Карого. За ними цю стежку протоптали й рядові стрільці, чим викликали радість і зворушення вдови драматурга Софії Віталіївни Тобілевич. «Ожив і засяяв наш хутір духовною радістю після довгих років самітности й забуття. Могила письменника, своїми й чужими забута, зробилася другою Меккою для культурних визнавців і поклонників його таланту… Чутки про могилу й хутір розійшлися поміж усим Стрілецтвом і мало не всі представники культурної Галичини мали за свій обов’язок побувати на могилі й на хуторі», – пізніше писала пані Софія.

Відомо було стрільцям і про те, що в Єлисаветграді жив і працював основоположник української кооперації, «артільний батько» Микола Васильович Левицький. Перебування Легіону в місті збіглося зі святкуванням ювілею видатного українця. Відтак стрілецтво перейнялося ідеями організації кооперативних хліборобських артілей, і у 20-ті роки багато колишніх стрільців стали організаторами кооперативного руху в Галичині.

Романтичний дух єднання двох гілок українства, століттями розділених імперськими кордонами, панував у Єлисаветграді та околицях весь час перебування там Легіону УСС. Місцевий патріот, організатор Вільного Козацтва в с. Глодосах Ф. Мелешко пригадував: «Ми відразу знайшли спільну мову. І почувалися так, неначе й не були сотні років розділені Збручем, і я якось почав певніше почуватися на своїй землі…».

І, звичайно, щирий дух єдності і братерства галичан і степовиків-наддніпрянців став можливим завдяки ще одному дарунку стрільців степовикам: їх неповторній стрілецькій пісні. Вона лунала повсюди, де марширували, працювали, відпочивали стрільці, і заявляла про їхнє українство та щиру відкриту душу. Більше того, чотримісячне перебування стрільців у Єлисаветграді поповнило їх пісенний літопис новими творами: “Зажурились галичанки” (про похід на центральноукраїнські землі), “Як стрільці йшли з України” (про побут на Єлисаветградщині та прощання з нею), складені знаменитим стрільцем-піснярем Романом Купчинським.

Миротворча діяльність стрільців хоча й імпонувала спершу австрійській військовій владі, але показала, що стрільці не бажають безоглядно виконувати накази, якщо їхнім лейтмотивом є насильство над місцевим людом. Наслідком цього, а також особистої неприязні Гетьмана Павла Скоропадського до тодішнього командира Легіону архикнязя Вільгельма Габсбурга (у якому український лідер бачив впливового конкурента на гетьманську булаву), був наказ про передислокацію всього Легіону УСС за межі української держави – на Буковину. Наказ отримано було в Єлисаветграді 7 жовтня 1918 р. А вже за кілька днів на приміській залізничній станції Шостаківка відбулося велелюдне, зворушливо-сумне, але сповнене надій на подальшу співпрацю прощання. Галичанин Йосип Гірняк писав про нього так: “Українці єлисаветської округи з жалем прощалися зі стрілецтвом, селяни з довкілля не жаліли плодів своєї праці – цілими валками вони везли хліб та сіль на станцію Шостаківка. Не одна сльоза сплила на дівочому обличчі, коли відходили поїзди з Шостаківки на Захід. І стрільці покидали рідну, привітну землю і її громадян з глибоким жалем і тяжким болем. За дуже короткий час свого перебування на Єлисаветградщині вони зуміли знайти стежини до сердець одноплемінників, із якими досі ділили кордони. Незважаючи на глибокі і суттєві різниці в поглядах на цілий ряд явищ – брати все ж таки були братами, і того споріднення ніщо не могло знівелювати”.

Левко Лепкий висловивися ще більш поетично: “Кінчилося літо, а з ним кінчився і наш побут на степах Херсонщини. Ми з жалем покидали Україну. Понюхавши степового євшан-зілля, заворожені просторами і овіяні українським вітром, ми з тугою озирались позад себе на тихі села, розкинуті на балках, на задумчиві хутори над ставками і далекий Єлисаветград, що не одному з усусів забрав тихий спокій душі. А жаліли за нами також і ті, які прощали нас.. і не диво, що цьому прощанню не було кінця, що деякі стрільці завертали ще з дороги, а деякі крадькома виривались вже з Чернівець – щоб ще раз поглянути “на карії очі, на місячні ночі”...”

Подальша українська історія пішла, на жаль, шляхами, дуже далекими від романтично-соборницьких ідей. Але дух єдності Сходу і Заходу, що так яскраво проявився влітку та ранньої осені 1918 р. жив попри випробування, яких зазнала Україна. Живий він і сьогодні!

Сергій Гейко для НББ!